Брикет і «прочая»
Нині у Прогресі живе менше трьох десятків людей, а у добрі старі часи їх було до трьох сотень.
Свого часу тут функціонував торфобрикетний завод, була чи не найкраща в районі механічна майстерня. Їдальня, дитячий садок, початкова школа, магазин, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт… Двоповерхові 16-квартирні і одноповерхові будинки були всі заселені, для неодружених діяв гуртожиток.
Прогресівці любили своє робітниче селище. Асфальтові дороги, тротуари, усе було обсаджене квітами, ягідними кущами, яблунями, вишнями.
Коли діток стали возити автобусом до Киселівської школи, у вивільненому приміщенні деякий час був гуртожиток, а згодом відкрили цех по виготовленню реле для автоматів газованої води. Продукцію забирав київський завод, який ті автомати виготовляв. Прогресівці поміж собою свій цех називали «прочая», тобто інша, а не брикетна продукція. Працювали там жінки і дівчата.
Магазин у селі був підпорядкований не райспоживспілці, а відділу робітничого постачання. Товари там продавалися такі, яких у сільських торговельних точках було не знайти, як кажуть, і вдень з вогнем.
Прогресівці жили дружно, такою собі комуною – разом святкували дати і події, разом і горе розділяли. Зал їдальні вміщав усіх, хто збирався за столами.
Торф і брикет, які виготовлялися тут, розкуповували. З раннього ранку уже стояли вантажівки у черзі за паливом з Сосницького, Корюківського, Менського, Борзнянського, Щорського та інших районів.
Розібрали й вивезли
У вивільнених з-під покладів торфу кар’єрах прогресівці стали розводити рибу, реалізовувати її. Особливим попитом користувалися жирні і апетитні коропи. Ніхто не сумнівався, що Прогрес не занепаде, як торф виберуть. Казали, що діятиме тут велике рибне господарство і що коропи будуть у кожному магазині області.
Та, як мовиться, усе минає, усе змінюється. Запаси торфу не бездонні. Завод працював уже не цілодобово. Згодом виробництво палива припинилось.
Мінялися керівники заводу, у кожного були свої ідеї щодо подальшого розвитку селища. Та всі спроби виявилися неефективними і безрезультатними.
Спритні ділки завод, мехмайстерню, гараж, інші виробничі приміщення вирізали на метал, вивезли. Будівлі розібрали, від дитсадка і фундаменту не лишилося.
Хто молодший та той, у кого якась копійка була на чорний день, покидали свої обжиті квартири і виїхали або до дітей, або купили десь собі нове житло. А в кого нема куди, животіють серед заростів кропиви та будяків у колись такому престижному селищі.
Магазину нема, їдальня, клуб і адміністративне приміщення мають тільки дах та стіни, решта все розламане, вкрадене, заросле чагарниками.
– Я живу тут з 1973 року, – каже Анатолій Лагошний. – Працював на заводі пресувальником, апаратником. Кидати квартиру і їхати світ за очі не буду. Не той у мене вік. Доживатиму тут.
Хліб прогресівцям возять двічі на тиждень приватні підприємці з Мени і ще раз приїздить подружжя з Домашлина, що на Корюківщині. Продають олію, сірники, сіль, цукерки.
Ні автобус, ні маршрутка до Прогресу не ходять, під час навчального року виручає шкільний автобус. Півдесятка діток вчаться у Киселівці.
Пропозиції до влади
У селищі через один аварійні електричні стовпи, та РЕМівці, як кажуть люди, ігнорують їхні прохання.
На щастя, медична служба на виклики хворих реагує швидко – приїздять лікарі і з Мени, і з Киселівки. Листоноша вчасно і пенсію доставить, і газети. Стареньких і немічних обслуговує Світлана Громиченко, яка є ще й депутатом Киселівської сільської ради.
– У нас стільки питань, пропозицій до влади, а сказати нікому. До сільради не дійдемо – не здужаємо, – нарікали прогресівці. – Ми тут живемо у хащах, у яких, можливо, вже і вовки є. Невже не можна організувати за рахунок безробітних вирубку, ми б допомогли?
У селищі три корови. Більше вже не буде, бо відпрацювали своє старенькі, доживають віку, як прийдеться.
– Оце напишіть, який у нас Вітя Руденко хороший і безвідмовний, – просили жінки. – Своїм автомобілем повезе хоч серед дня, хоч серед ночі кого треба і куди треба. От молодець!
– І ще напишіть, – додала Таїсія Попелюх, – нехай до нас біженці з Донбасу приїздять. Скільки квартир пустує, нехай люди живуть. Ми ж живемо. Чого їм там під кулями життям ризикувати? У нас тут тихо, люди хороші, хай їдуть. Не зобидимо, а ще й допоможемо.
