Людмила Крамаренко на центральному міському кладовищі побачила незрозуміле створіння. Жаху, який пережила, не забуде ще довго.

Неочікувана зустріч

Людмила Григорівна боягузом себе ніколи не вважала, характер має бойовий і рішучий. Того дня, а було це 20 листопада 2013 року, вона у справах свого ОСББ «Суворова, 1», яке очолює, була в РЕМі. Звідти пішла на центральне міське кладовище – хотіла пересвідчитися, що на могилах рідних порядок. Було близько одинадцятої ранку, світило сонце, осінній день обіцяв бути ясним і гарним.

Відвідала майже всі могилки, залишилася лише бабусина на старій частині кладовища, добре зарослій деревами і чагарниками. Йшла протоптаною стежкою, яка виходить з цвинтаря на перехрестя вулиць Крилова і Чехова. Її обігнав якийсь чоловік, потім – ще один, на велосипеді. Десь метрів за 50 до кінця стежки відчула різкий неприємний запах.

– Завоняло лігвиськом дикого кабана, – розповідає Людмила Григорівна. – Я аж кругом подивилася, може, думаю, щось здохло коло стежки та розкладається. Не побачила нічого і пішла далі. Раптом чую позаду себе якийсь шурхіт і потріскування гілочок – наче йде хтось. Автоматично посторонилась зі стежки і напівобернулася – глянути, хто. І остовпіла: позаду мене, метрів за десять, стояло незрозуміле створіння брудно-коричневого кольору і дивилося на мене.

Із тугою в очах

– Воно стояло вертикально, але якось зсутулившись, як дядько згорблений, зростом приблизно півтора метра, – пригадує Людмила Григорівна. – Його голова нагадувала одночасно і кінську, і собачу. На ній од самого лоба і далі по шиї і хребту вниз – ніби настовбурчена грива сантиметрів десять довжиною. Шия значно довша, ніж у собаки, шерсть коротка і гладенька, само ніби й худе, але жилаве, видно сильні м’язи. А найголовніше – очі. Величезні, темні і дуже виразні. Словами той погляд передати важко, якась надзвичайна туга в них, чи щось таке. Ну, не бачила я такого погляду за все своє життя ні в людей, ні в тварин. Стояло напівобертом до мене на двох ногах, пащу не скалило, тож зубів не бачила. Чи є хвіст – не знаю, бур’ян закрив.

Скільки ми так стояли – я не знаю, перелякалась так, що відчуття часу втратила. Коли трохи прийшла до тями, перше, що відчула – моя сумка, яку я намертво затисла рукою, стукає мене по нозі. Почала вертатись здатність мислити – зрозуміла, що то я так тремчу. Далі вже зірвалася з місця і побігла стежкою на дорогу.

Люди не повірять?
А далі, як розповіла Людмила Григорівна, водій зустрічної машини, побачивши дуже стривожену жінку, зупинився і спитав, чим може помогти. Розповіла, що бачила. Він узяв якусь залізяку з багажника і пішов на кладовище. Повернувшись, сказав, що уже застав лише витоптане місце та почув той самий неприємний запах.

Після цієї пригоди Людмила Григорівна кілька ночей, вкладаючись спати, світло вдома не вимикала. А потім поїхала до дітей у столицю, гостювала там місяць. Зараз, каже, вже трохи заспокоїлась, уже може згадувати і обдумувати всі деталі тої незвичайної зустрічі. Розголосу не хотіла, ще, каже, люди сміятимуться. Ледве вмовили цю історію розказати. Каже, що і сама б не повірила, якщо б не бачила все на власні очі.