Напередодні святкування Дня міста ми вирішили спитати у колишніх менян, котрі нині живуть за сотні й тисячі кілометрів від Мени, чи згадують вони малу батьківщину, чи сумують за нею і що хочуть побажати їй.

Інна Новикова (Терещенко) – м. Славутич:

– Мена – це моє улюблене місто, з котрим пов’язані найяскравіші спогади і в якому пройшли кращі роки мого дитинства. З теплом згадую дитячий садок, школу ім. Т.Г. Шевченка, моїх однокласників, з якими я до цього часу підтримую дружні стосунки. Шкода, що нині у Мені нікого з родичів не лишилося. Це місто – моя маленька Батьківщина.

Віта Божук (Сиворакша) – Чехія:

– Мена – найдорожче і найкрасивіше місто для мене. Особливо коли цвітуть каштани, а потім до самої осені в центрі міста красуються петунії. Згадую веселе дитинство, шкільні і студентські роки. Часто згадую дискотеку «на кошарі», гойдалки у парку. Як мені усього цього нині не вистачає! Згадую, як радо колись ходила у наш зоопарк, про який нині з гордістю розповідаю. Також згадуються концерти, КВНи, котрі проходили у районному Будинку культури.

Що побажати? Хотілося б, щоб по місту їздили хоча б кілька рейсових автобусів (як колись було), щоб у Мені була затишна кав’ярня зі свіжим печивом і щоб працював дитячий майданчик. Часто буваючи за кордоном, до Мени приїжджаю як на дорогий моєму серцю відпочинок, бо це – найрідніше місто на землі!

Юрій Бугаєв – м. Одеса:

– Дуже вдячний, що мене розшукали. Вже більше сорока років я не живу у Мені, але з теплом згадую рідне місто, бо я тут виріс, усі шкільні роки минули тут. Спілкуюся з земляками у мережі Інтернет, і всі згадують Мену і шкільні роки з великою радістю і любов’ю. А географія спілкування широка: Росія, Болгарія, Ізраїль, Латвія, Австралія. Я живу біля моря, але до Десни мене й досі тягне. Шкода, приїжджаю до рідного міста все рідше, рідні там не зосталося… Привіт Мені!

Руслан Нагорний – м. Ульянівськ, Росія:

– Я давно поїхав з рідного міста, але й досі з ностальгією згадую роки дитинства і юності. Пам’ятаю вулиці рідної Мени, магазинчики, зоопарк, рідну школу, учителів, друзів. І досі пам’ятаю запах листя у міському парку, атракціони, смак морозива у картонних стаканчиках. І дуже хочу приїхати у місто мого дитинства ще раз!

Тетяна Патлатова (Лозик) – м. Харків:

– Майже 40 років проминуло з того часу, як я сімнадцятирічною дівчиною випурхнула з батьківської хати і поїхала навчатися до Харкова. Проте кожного разу стискається в грудях, коли під’їжджаєш до знайомої станції з написом «Мена». Бо це – повернення до свого дитинства, до рідної домівки, школи, друзів. І здається, що майже нічого не змінилося навкруги – ті ж самі вулиці і будинки. Тільки час невпинно біжить, і замість маленьких саджанців, які ми садили в скверику у центрі міста, стоять високі і поважні дерева, а на подвір’ї школи імені Т.Г. Шевченка, де колись ми щоранку шикувалися на ранкову зарядку, виріс майже ліс.

Я завжди з вдячністю і повагою згадую всіх моїх учителів. А в цей святковий день вітаю всіх менян з Днем міста! Бажаю здоров’я та сил, миру і добробуту в кожну оселю! Любіть своє місто, бо воно неповторне і найкраще, бо це наша рідна батьківська земля.

Таня Дмитренко-Йоорманн – м. Бремен, Німеччина:

– Тут, у Німеччині, прочитала одне висловлення: «Wege enstehen dadurch, dass mann sie geht» («Шляхи існують саме для того, щоб ними йти»). Чому шляхи привели мене саме до Мени? Мабуть, для того, щоб зустріти тут дуже багато дорогих для мене людей. Коли я згадую Мену, завжди бачу обличчя. Це друзі, колеги, керівники, просто приємні знайомі… І відчуваю нескінченну вдячність. Усе, що в моєму особистому і професійному житті відбувалось, завжди знаходило підтримку. 

Я б дуже-дуже хотіла назвати всі імена, але розумію, що не можу собі це дозволити… А побажати хочеться, щоб ваше життя стало легшим. Щоб юні могли розквітати, розвивати всі свої можливості, а у поважному віці всі могли мандрувати. Хто домандрує до Бремена, буду дуже рада познайомити з цим чудовим містом!

Коментарі закриті.