Історія одного будинку, роль якого у житті багатьох – значно більша, аніж просто стріха над головою.

Бойко Фок Каленикович – господар будинку. Він не був учасником бойових дій, не перебував у партизанському загоні. Він жив у окупованому селі Стольне (Менського району Чернігівської області), виховував єдину онуку, що втратила маленькою своїх батьків, ризикував життям, відчайдушно допомагаючи людям.

Війна прийшла в будинок діда Фока

Історію про свого дідуся нам розповіла жителька села Стольне Семироз Ольга Михайлівна (1929 р.н.) – онука Фока Калениковича. Її батько, як останній куркуль у селі, Шиленко Михайло Васильович, був репресований 1938 року, а мама померла 1941-го. Маленькою дівчинкою вона залишилась на руках у діда Фока та бабусі Софії Титівни.

«Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мені було 12 років. 22-го червня у нас працювали столярі – стелили підлогу в великій кімнаті. А тут – війна! Підлога так і залишилася недостеленою до 1945-го року.

Почалась мобілізація – чоловіки з вулиці пішли на фронт. Кожного дня біля нашої крамниці тільки й розмов, що про німців і війну. З чоловіків на вулиці залишилися тільки мій дід Бойко Фок Каленикович та Мироненко Михайло Іванович. По вулиці, на схід, гнали корів, овець, свиней. Наші колгоспні череди також погнали в евакуацію, з ними пішли дояри та ветеринар. Проте дійшли тільки до Десни. Там їх табуни розбомбили і вони повернулися назад.

Ми з подругами все намагались уявити, які ж вони – ті німці. А сталася моя зустріч із фашистами випадково. Я побігла до подруги-сусідки – ми все ще надіялися, що війна швидко закінчиться і ми підемо до школи. Перед дзеркалом приміряли піонерські галстуки. Раптом глядь у вікно, а на мотоциклах мчать вулицею гітлерівці. Я злякалась і скільки сили додому. А вдома страх! Німці уже у дворі, хаті. Їх коні їдять наші снопи з вівсом, у дворі польова кухня варить їм їсти, з хліва витягли нашого кабанчика і зарізали, корову з кошари випустили.

Тільки-но почалась війна, знайомий мого діда привіз до нас свою сім’ю: жінку і трьох дітей, бо не встиг їх евакуювати. Тепер у нас з’явилося ще більше переживань, адже наші гості були євреями. У маленькій кімнаті нашої хати моя бабуся Софія сховала єврейську сім’ю. Згодом німці заштовхали туди мене, матір, бабусю і дідуся. Цілу ніч ми й звуку не подавали, прислухаючись лише як німці хазяйнують у нашому домі. На ранок мати з дідом відкрили вікно і вилізли з нашої «в’язниці». Мама поспішала видоїти корову, але німці забрали все молоко. Дідусь став просити у німців свинячу шкіру (все, що залишилося від нашого кабана), яка валялась у дворі, бо ж, осмаливши її, була би хоч для запаху у юшці. Німці вели себе, як господарі – забирали наше молоко, різали наших курей, тягнули все з городу. Так ми прожили з ними майже тиждень.

Одного разу до нашого двору завели двох полонених. Вони були босі, в подертому одязі, побиті. Їх завели до хати. За столом сидів німець, мабуть, якийсь начальник, і щось запитував та писав. Мій дід кивнув полоненим на вікно за їх спиною і, коли німець нахилився до столу писати, Фок Каленикович тихенько відкрив вікно. Потім німець рушив до дверей кликати конвоїра, а полонені стрибнули у вікно і втекли.

Вулицею знову вели полонених у село Березне (там, до речі, і євреїв розстрілювалм). Брудні, босі, з чорними від запеклої крові бинтами, вони брели ґрунтовою дорогою. Жінки з плачем кидали до них оладки, яблуки, картоплю. Полонені мовчки опускали голови і не звертали увагу. Один із полонених простяг руку і взяв оладку. Тієї ж миті конвоїр вистрілив. Колона пішла, а солдат так і лишився лежати на дорозі. Німці не дозволяли підходити жінкам навіть уже до мертвого червоноармійця. Вночі мій дід Фок із сусідом дідом Михайлом забрали тіло загиблого і поховали на кладовищі. Могила воїна є й зараз на краю нашого кладовища.

У роки німецької окупації, в селі керувала комендатура на чолі з комендантом Циком. Колгосп став німецькою общиною. На роботу ходили строго за відповідним графіком. Якщо запізнювалися, то суворо карали. Вулицями постійно розгулювали поліцаї. Так в постійному страху, важко працюючи і жили.

Тяжко захворіла моя мама Настя. Дід кіньми повіз її в лікарню до Щорса, там вона і померла. Крім дідуся і бабусі тепер у мене нікого не було.

Восени 1943 року я почула від дорослих, що німці відступають. Люди боялися ночувати у хатах, бо думали, що будуть палити село. Дід Фок сів біля печі і сказав, що зі своєї хати нікуди не піде. Ми з бабусею зі страхом вийшли з хати і сіли на призьбі. Вулицею на возах, верхи на конях їхали мадяри, потім німці і лише перед світанком все стихло. Тихо зайшовши до хати, ми лягли спати. Вже вдень ми з подругами пішли пасти корів. Аж дивимося, а на краю села з’явилися військові з зірками на кашкетах. Ми за корів – і додому. На вулиці свято. Червоноармійці, оточені жінками, розповідають, що тікає німець швидко, ніяк не можуть наздогнати. Моя бабуся запросила військових до хати, дала води вмитися і їсти. Жінки-сусідки несли, що в кого було з їжі і годували фронтовиків.

У нашій хаті з недобудованим полом розмістився госпіталь, а після поставили друкарський станок і друкували фронтову газету.

Звільнення села від нацистів співпало з православним святом – Чудом Архістратига Михаїла. Бабуся говорила, що дійсно сталося чудо – німця прогнали.

У бригаді тепер вже стояла червоноармійська польова кухня. Ми з подругами копали для цієї кухні картоплю. Сюди ж сходилося багато народу привітати визволителів.

Фронт пішов далі, тепер уже на захід, залишивши спустошене село, поранених у госпіталі сільської лікарні та німецьке кладовище у центрі села з маленькими березовими хрестами. Відразу ж після війни це кладовище прибрали, а тіла загиблих вивезли».

Будинок рятував життя євреям

Ще одна історія, розказана Ольгою Михайлівною про те, як дід Фок переховував у будинку євреїв.

Ще на початку 30-их років приїхав у село Стольне з Гомеля єврей Матлін Григорій Маркович. Він товаришував із дідом Фоком, тому й оселився в його будинку. Матлін приїхав до села, щоб організувати артіль по заготівлі овочів, які він потім возив до Білорусії. У довоєнному селі налічувалось більше тридцяти єврейських сімей, тому більшість робітників артілі були саме євреї. Щовечора сходились до будинку діда Фока товариші Григорія Марковича грати в карти, спілкуватись. Ходила і єврейка Бела, її чоловік Шльома та син Михайло.

Пані Оля згадує: «Ми всі бачили, що Матлінові подобалась Бела, хоч вона і була заміжня, а в Григорія Марковича залишилась у Гомелі жінка та двоє дітей – Беба та Фаня.

А ще пам’ятаю серед друзів Матліна одного чоловіка, ім’я вже забула, який був одружений на єврейці. Вона потім прийняла хрещення і стала православною християнкою. Мали вони трьох дітей – хлопчика Артура та двох маленьких дівчаток. І от, коли почалась війна, цей чоловік привів до нашого будинку свою дружину з дітьми, а сам поїхав з Матліном до Гомеля. Потім їхала в евакуацію Бела з сім’єю, тож принесла нам на зберігання патефона.

Коли прийшли німці, ми і надалі переховували єврейську сім’ю. Та поліцаї дізнались і євреїв забрали до Березнянської комендатури. Дід Фок пішов пішки одинадцять кілометрів до Березного визволяти їх.

Намагався довести коменданту, що ця жінка уже вихрещена у православну віру, але як підтвердження від діда вимагали підписи односельців. Дідусь повернувся до села і почав збирати підписи. Ніхто з односельців не відмовив, підписів було багато і дідусь поніс документи знову до коменданта. Назад повернувся з єврейською родиною. Тепер ми вже могли спокійніше жити. Жінка з дітьми поселилась у сусідній хаті, де раніше проживав батюшка. Проте в 1942 році знову арештували сім’ю євреїв і відправили туди ж – до Березного. І знову дідусь зібрав підписи та пішов до коменданта, та тільки встиг побачити як всіх арештантів розстріляли у яру.

Після війни приїхав чоловік тієї єврейки і довго плакав, хотів знайти хоч могилу своїх рідних. Приїжджали і Матлін Григорій Маркович, і Бела – вони втратили всіх своїх рідних. Ми сподівались, що можливо, пам’ятаючи їх взаємну довоєнну симпатію, вони будуть далі жити разом, але вони самотніми так і дожили віку окремо»

Розповідаючи про те, як дід Фок ходив одинадцять кілометрів в один кінець за євреями, притому двічі, Ольга Михайлівна зауважила, що він не мав пальців на одній нозі і ходити йому було важко. Уявити тільки, яке він мав добре серце!

У будинку, який збудував Бойко Фок Каленикович, залишилась на все життя і досі живе його онука Семироз Ольга Михайлівна. Тут вона залишилась жити зі своїм чоловіком, виростила чотирьох дітей, у неї вісім онуків і двоє правнуків. Стіни будинку уже 94 роки бережуть історії не однієї людської долі, яку скалічила Друга світова війна. А скільки ще таких будинків в Україні. Якби тільки вони могли сказати…

Україна Incognita