Колись ми писали про будні тодішнього сільського голови Віктора Яковенка. Матеріал називався «Президент Сполучених Штатів». Розповідав потім Віктор Степанович, що дружина його іноді величала президентом. Мовляв, іди, корові сіна поклади, президенте.

У Віктора Яковенка, тобто у сільській раді, секретарем був Іван Ганжа – веселий, пунктуальний, діловий чоловік. У листопаді вже далекого 1986-го якось на порозі мого службового кабінету постав Іван Назарович, а поруч нього – вродлива молода жіночка.

– Знайомтеся – Віра Ларкіна, по-батькові Григорівна, – мовив. – Тепер вона секретарюватиме, а я в лісі гриби збиратиму, заслужив такої втіхи.

Я прискіпливим журналістським поглядом оцінила Віру Григорівну – стримана, скромна, на питання відповідала лаконічно і виважено.

– І де ви, Назаровичу, знайшли таку красуню собі на заміну? – спитала.

– У своєму селі, забрав її з колгоспних ваг, – одказав. – Така молодичка має служити людям, а не силос і гній важити.

Усіх і про всіх

То правду кажуть, що не святі горшки ліплять. Не все і не одразу виходило у Віри Ларкіної з діловими сільрадівськими паперами. Це ж тепер вірним і надійним помічником є комп’ютер, а тоді на тріскучій друкарській машинці треба було стільки довідок, характеристик, звітів підготувати. І пальці з незвички боліли, і в очах рябіло від цифр та літер.

Місяць за місяцем, рік за роком досвід прийшов і до нового секретаря сільської ради. Буваючи у відрядженнях, не раз залюбки спостерігала, як працює Віра Григорівна. Розмовляючи з людьми, мило посміхається, уважно вислуховує їх. А як друкує потрібну довідку, умудряється і на телефонний дзвінок відповісти, і папери покласти у потрібну теку.

У секретаря вихідний значиться тільки на вивісці дверей її кабінету. Доводиться їй і по суботах, і по неділях виходити на роботу – комусь конче потрібна довідка, от і приїхав у рідне село з Чернігова чи Києва у свій вихідний. Іноді хтось покидає назавжди цей світ – свідоцтво про смерть треба виписати. А смерть і родини, кажуть у народі, не ждуть години, тож треба значить треба.

Віра Григорівна народилася і зросла у Семенівці, знає тут усіх і про всіх.

– Коли я бачу, що до сільської ради поспішає бабуся або літній чоловік, майже безпомилково вгадую, що саме їх привело сюди, – каже секретар. – Безперечно, Іван Назарович щедро поділився зі мною своїми напрацюваннями, і нині мені працюється в радість, бо і голова, і бухгалтер, з якими я працюю у тісній взаємодії, – люди принципові і розумні, вони слів на вітер не кидають. Отже, мені дуже повезло і на вчителя, і на колег.

І на роботі, і вдома

Розпаювання земель, відкриття дитячого садка, газифікація села, його санітарний стан – ці та інші турботи, вирішення численних питань не обійшлися без участі секретаря сільської ради.

Віру Григорівну, як і голову територіальної громади, непокоять стан доріг, забезпечення регулярного автобусного сполучення, вечірнього освітлення вулиць… Це проблеми не тільки Семенівки, а й кожного українського села.

– Непокоїть демографічна ситуація, – каже секретар. – Дітей меншає, школи закриваються. У нашій двоповерховій школі теж учнів не густо. Душа болить, а що робити? Це біда всієї держави.

Робочі будні, щоденні бесіди з односельцями, вирішення людських проблем не дають права Вірі Ларкіній звалити всі домашні турботи на чоловіка. Разом вони і на городі, і біля домашньої живності. Був час, коли з власного городу умудрялися збирати два врожаї за літо. Весною засівали свої сотки ранньою капустою, а коли дозрівала, вирізували всю і одразу продавали. А тоді засаджували город картоплею та

іншими овочами.

Нині, маючи за плечима певний багаж прожитих років, вчаться розумно розпорошувати свої сили і здоров’я. Правда, на квітах свого запалу не економлять – їх повно у хаті, у робочому кабінеті, а з весни і до снігу подвір’я у Ларкіних схоже на живий веселковий килим.