kazino

Олександра ВЕСНИЧ, бюро журналістських розслідувань «Свідомо», для «Нашого слова».

– А сколько у вас минимальная ставочка? – питає мене чоловік за 40 з картатою сумкою. Від нього трохи тхне алкоголем і несвіжим одягом.

– 20 гривень, – кажу я, перехиляючись через касову стійку в кутку зали.

– Девушка, поставьте мне десяточку. Вот честно – больше нет. DVD из ломбарда забрал – только десятку сдачи дали. Поставьте!

– Не можу. У нас мінімальна – 20. У сусідньому клубі взагалі 50.

– Ну, пожалуйста. Давайте я вам в счет еще десятки дам вот гель для волос, средство от тараканов, – дістає чоловік з картатої сумки свій крам.

Мені стає огидно і одночасно шкода чоловіка. Мій напарник-адміністратор якраз вийшов і я вирішую порушити правила:

– Добре, давайте десятку.

Тепер у моєму залі двоє гравців. Перший дає двосотенні і сотенні купюри одна за одною.

Кримінальна справа

Ігорний бізнес в Україні заборонений з 25 червня минулого року – закон про це ухвалила Верховна Рада після того, як дев’ятеро дніпропетровців згоріли у «Метро-ДжекПот». Заняття ігорним бізнесом підпадає під статтю 203 Кримінального кодексу України і загрожує позбавленням волі строком до п’яти років.

«Робота, адміністратор, касир залу гральних автоматів» – набираю запит у Google. Відповідь – більше трьохсот результатів. У «інтерактивні клуби» потрібні дівчата приємної зовнішності 18 – 30 років. Чоловіки такого ж віку (про зовнішність ані слова). Можна без досвіду роботи. Зарплата: 2000 – 2500 гривень на місяць.

Дзвоню за одним з номерів. Має відгукнутися менеджер на ім’я Арсен.

– Я Вас слушаю, – гугнявить представник забороненого бізнесу.

Розпитує, де я працювала раніше. Кажу, що в такому ж клубі, але в іншому місті. Арсен призначає зустріч.

– Для стажировки тебе и пары часов хватит. Если поймешь – так поймешь, а нет – так нечего тянуть.

Захожу до напівтемного приміщення біля ринку. На місці касира сидить дівчина, біля неї – хлопець кремезної статури. У залі один чоловік клацає одразу двома комп’ютерними мишками, вибиваючи на сусідніх моніторах комбінації, як на гральних автоматах.

– Я від Арсена, прийшла влаштовуватись на роботу.

Мене перевіряють, телефонуючи Арсену. Потім дають заповнити анкету. У графі «освіта» пишу «школа №9», у попередніх місцях роботи вказую нічний магазин, кафе і інтерактивний клуб – там я ніби працювала касиром ксероксу.

– Ты без опыта, да? Ну смотри: у нас есть две программы, по которым мы делаем ставки. Клиент приходит, даёт тебе деньги, администратор садит его за комп’ютер и говорит тебе, на какую программу ставить: «Карма» или «Вистгейм», – вводить мене у курс справ дівчина на ім’я Ірина. На ній біла блуза з рюшами, чорна жилетка і така ж спідниця вище коліна.

Як я потім дізналась, уніформу білий верх – чорний низ доведеться носити і мені. А також працювати добу – з 8 ранку до 6 ранку – з правом дві доби відпочивати.

Курс молодого касира

Ірина показує мені, де натискати, щоб зарахувати гроші на той чи інший комп’ютер, і як їх знімати. Гральні програми відкриваються в Інтернеті через російські пошукові системи «Рамблер» або «Яндекс». Відкрити їх з комп’ютера не в клубі неможливо. Міліціонер без досвіду може і не здогадатися, як знайти гральне програмне забезпечення, навіть якщо буде бачити увімкнений комп’ютер з відкритими сторінками для нелегального бізнесу. На цих сторінках треба клацнути ледь помітні посилання Sponsored by. Тоді відкриваються дві гри: «Карма» або «Вістгейм».

– Смотри, ты нажимаєш сюда – «операции с терминалами». Раньше мы работали через «операции с кодами», но теперь, слава Богу, этого нету. Уже месяца два как не надо записывать код, обналичивать его. То было сложнее. А так просто сразу вводишь сумму, – повчає Іра.

Всього в системі доступні більше 30 варіацій ігор, але, як правило, вони відрізняються тільки картинками, що обертаються на екрані: так звані «книжечки», «мавпочки» і т.д. Клікаєш і сподіваєшся, що випаде виграшна комбінація. Кожне натискання коштує від однієї копійки до сотень гривень – як виставить гравець.

Опанувавши нехитрий курс молодого касира, я дізнаюся, що працювати буду в новому клубі, який ось-ось має відкритися. Більше тижня постійно телефоную  Арсену – коли ж дороблять ремонт? І ось дзвінок: «Через час приезжай».

Скромно і непомітно

Ніяких святкових кульок на вході. І взагалі, новий клуб – малесенький вагончик з пластику і склопакетів у ряду інших таких самих «шпаківень» біля зупинки маршруток. Усі урочистості відкриття полягають у тому, що Арсен і мій майбутній напарник-адміністратор Вова відтирають фасад нашого вагончика «Містером Мускулом». Усередині темно від заклеєних клейкою плівкою вікон, на стелі завжди увімкнені червоні лампи. Біля стін – вісім комп’ютерів і моє місце касира – стіл за фанерною загородкою. Навколо мене – склад із туалетним папером, водою, чаєм, кавою і коньяком для клієнтів. Коньяк – у пластикових пляшках. («Прямо із заводу», – гордо стверджував Арсен).

– Тут когда-то, до запрета, тоже был наш зал, а потом отдали под магазин «Всё по восемь гривен». Видела б ты, что они с ковролином сделали – его просто не стало. Загадили помещение совсем. Пришлось все по новой делать. 19 тысяч гривен вбухали, – бідкається бос.

– А много у вас тогда клубов было? – заводжу розмову, протираючи пластик ганчіркою.

– Да. Всего было 25. Потом по началу позакрывали. Меня шеф отпустил – говорит, найдешь роботу, иди. Первым открылся клуб еще в августе прошлого года. Потом еще два. Вот это четвертый. Мне шеф предложил щас еще три брать, восстанавливать, но я не захотел. Там такие страшные!

Арсен пояснив нам з Вовою обов’язки: я приймаю ставки, слідкую за балансом грошей у гравців, видаю виграш, бережу гроші і підбиваю бухгалтерію в кінці зміни. Адміністратор вмикає і пояснює ігри, пропонує клієнтам чай, каву, халявні цигарки і 30 грамів коньяку. Також Вова міняє попільнички та підтримує бесіди з гравцями.

Поки немає клієнтів, ми можемо сидіти в Інтернеті, дивитися фільми з піратських сайтів. Коли у залі є гравці, розважатися заборонено. За п’янку – штраф. За сон на роботі – штраф. Найтяжчий гріх – це ставити і грати самому. Звільняють без розмов.

Під кінець генерального прибирання Арсен з Вовою порозвішували по стінах таблички «Інтернет. 10 хв – 10 грн.», «Адміністрація за зберігання речей відповідальності не несе». І ми відкрилися.

«Нифига не делает – бабки дерет»

Десь за годину до клубу під’їжджають двоє «хазяїв» – приймати роботу. Головний схожий на Мікі Рурка, одягнений в дорогі джинси і футболку. Під його поглядом мені стає страшнувато і я згадую, що робити, якщо мене викриють. Мікі Рурк зверхньо, навіть з огидою оглядає зал. Другий прикріплює у кутку за моїм робочим місцем веб-камеру – слідкувати за співробітниками і гравцями. Головний шеф звертається до мене:

– Значит, тебя проинструктировали, что делать, если менты приходят или либо-кто интересуется?

– Да, – слухняно звітую я, – у нас Интернет-кафе, я тут работаю одна. Вова, если что, – мой парень.

– Так. Чем клиенты занимаются за компьютерами – не наше дело, ты ничего не знаешь. И чтоб не держала программы открытыми, сразу все позакрывала. И не паникуй, – зневажливо звертається до мене шеф.

Киваю у відповідь.

– На кого ты работаешь, знаешь?

– Да… ЧП, который висит на стенде.

– Чтоб выучила, – дає останню настанову.

Після від’їзду начальства Арсен з Вовою починають розповідати, скільки разів до них в клуби навідувались правоохоронці. Були і «Беркутівці» в масках, що залітали і фотографували монітори. Були спокійні знаючі специ з Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Ті без «понтів» заходять, розпитують, шукають керівників. Приходили і просто дільничні, складали протоколи. За словами Арсена, після цих набігів усі клуби продовжували працювати.

– Они нафоткают, напишут, а потом приходят к своему начальству – им там доходчиво объясняют, кого трогать, кого не трогать. К вам по-любому сегодня кто-то зайдет. Новый клуб… С ними, конечно, договорено, шеф все проплачивает, но ты веди себя, как сказано.

– Проплачивает? А сколько? – граю я невимушене здивування.

– Смотря за какой клуб. Первый – большой, всегда прибыльный был – там восемь штук. А тот, который перед вами открылся, только начал деньги приносить, но за него еще с октября по четыре штуки.

– Гривен в месяц? Ничего себе!

– Ага. Нифига не делает – бабки дерет, – діагностує важкі хвороби правоохоронної системи Арсен.

Чуйка його не зрадила. Ще поки я домивала фасад, підійшли двоє чоловіків бандитського вигляду. Обличчя відгодовані, з застиглим виразом безкомпромісної серйозності, у руках барсетки – прямо тобі воскресіння 90-х. Чоловіки покликали менеджера, а я з ганчіркою тихенько підслуховувала розмову.

Бандити цікавилися, чи потрібна Арсену «безпека». Говорили, щоб він подумав над тим, що може вести бізнес без зайвих людей і «зайвих витрат». Арсен обіцяв подумати, вони обмінялися телефонами. За три дні, коли бандити прийшли знову, Арсен наказав мені переказати, що «безпека» нам не потрібна. Бандити спокійно пішли собі.

Після бандитів до нас завітав чоловік у штатському. Мовчки почав оглядати зал. На той момент в нас ніхто не грав.

– Добрий день! – привіталась я і швидко пішла закривати усі програми на комп’ютерах – на клієнта штатський не був схожий.

– Добрый, добрый… Что у вас тут?

– У нас – Интернет-кафе. Я – администратор, работаю здесь.

– Знаем мы ваши Интернет-кафе… Тоже, знаете, телевизор смотрим, – вишкірився штатський. – Да не боись! Мы – люди гуманные. Сегодня открылись, значит. А где ваш менеджер?

– Уехал. Хотите – я позвоню.

– Не надо. Запиши мой мобильный телефон – пускай сам мне звонит и заходит. У меня кабинет здесь напротив сразу. Я – участковый ваш.

У цей же день Арсен поїхав знайомитись з дільничним.

«Это касса с фирмы»

Першими нашими відвідувачами були дві жіночки бальзаківського віку. Одна весь час інструктувала другу. Обидві віддали мені по 20 гривень – мінімальній ставці. Більш досвідчена пані у спортивному костюмі і з базарною сумкою швидко програла. Друга спочатку виграла гривень 15, а потім все пішло нанівець.

Жіночки чемно попрощалися, навіть подякували, ніби я зробила для них добру справу, і пішли собі.

Зайшов пристойного виду чоловік і простягнув мені 50 гривень.

– На всі? – питаю я.

– Ні, 20 гривень. Я ж тільки розслабитись після роботи…

«Розслабившись» на 20 гривень, він віддав мені інші тридцять, а потім ще 50. Програвши сотню, чоловік пішов із розпачем на обличчі.

До клубу заглядали й негравці: то шукали магазин «Все по вісім», то цікавились, скільки коштує година Інтернету і, почувши ціну, спантеличено йшли.

Ближче до опівночі гарно вдягнений молодий хлопець напідпитку без зупину розмовляв то з комп’ютером-автоматом, підбадьорюючи його, то з Вовою – лаючись на автомат. Хлопцю хтось дзвонив:

– Я вже іду, я тут недалеко, вже іду додому, – виправдовувався він. І ставив далі. Почав з 20 і врешті-решт програв 150 гривень. Хоча в якийсь момент мій монітор висвічував, що хлопець виграє 170 гривень.

– Чого ж він не забирає гроші та не йде додому? – сказала я тихо Вові.

– Такі на мізерних сумах ніколи не спиняються.

З кожним днем гравців ставало все більше. Заходив огрядний чоловік років під 30. Виявився бізнесменом. Залишив у нас 500 гривень. Двоє гравців «здружилися» прямо в нас. Один, лисуватий з діжкоподібним пузом, ставив по 100 та 200 гривень. Інший поставив мінімум. Обидва програли і попросили ще коньяку та цигарок. Ми не відмовляли.

Бідніший після декількох тостів з багатшим почав клянчити в нього гроші, щоб поставити ще. Той дав. Обидва програлися знову: бідніший – 20, багатший – 1 000 гривень. Пішли. Але скоро обидва повернулися. Багач приніс ще грошей, а бідняк просив в нього знов та знов. Після першої години ночі до клубу прийшли жінки наших гравців. Обидві – молоді, стрункі. Як виявилося, у бідняка троє дітей. Його жінка змогла забрати додому раніше.

Товстун тримав свою дружину у клубі до півначетверту ночі, постійно обіцяючи, що от-от йому крупно пощастить. Він грав загалом десь дев’ять годин, вклав півтори тисячі гривень, а забрав дві тисячі.

– Это ж моя касса с фирмы! Если бы проиграл, капец бы мне пришел!, – розкрив він мені джерело статків, і почвалав, тримаючись за жінку.

Куди дивиться влада?

– З юридичної точки зору змінювати нічого. Законодавством чітко все передбачено, всі важелі впливу у правоохоронних органів є, – депутат парламенту Григорій Смітюх у красивому офісі Партії регіонів в центрі Києва гортає перед «Свідомо» сторінки ухваленого минулого року закону:

– Гральний бізнес – діяльність з організації та проведення азартних ігор у казино, на гральних автоматах, у букмекерських конторах та в електронному (віртуальному) казино, що здійснюють організатори азартних ігор з метою отримання прибутку. «Та в електронному…»! Які ще питання? – цитує автор закону перший пункт першої статті.

Смітюх, який в минулому працював оперативником, разом з товаришем по партії влади Вадимом Колесніченком тепер пише листи до правоохоронців. І отримує відповіді як, наприклад, оця з податкової:

«Зазначене питання у роботі визначено одним із пріоритетних. …до суду направлено 125 позовів, з яких щодо 18 винесені рішення на користь державної податкової служби».

Схожу відповідь від Міністерства внутрішніх справ отримало і «Свідомо»:

«Особи, що користуються послугами інтернет-салону, інформують, що знаходились у приміщенні під різного роду приводами, але не грали в азартні ігри…

За п’ять місяців цього року по всій Україні органами МВС викрито всього 67 злочинів у сфері грального бізнесу по статті 203 Кримінального кодексу. Щодо порушення саме інтернет-закладами закону «Про заборону грального бізнесу» по статті 203 порушено 40 кримінальних справ. До суду направлено за цей час 11 кримінальних справ, а вже розглянуті з них всього 5».

Переданий до Генеральної прокуратури журналістський запит залишився без відповіді.

Зате мені на пошту продовжують надходити пропозиції з категорії «Гральний бізнес» від сайту rabota.ua

Чи стало менше хворих?

«Свідомо» зв’язалося з трьома реабілітаційними центрами, що лікують ігроманію. Ми запитали: чи менше людей стало звертатися до них?

Директор реабілітаційного центру «Фенікс», психотерапевт Валерій Онопрієнко позитивних зрушень не відчув:

– Ніби добра справа була зроблена з забороною грального бізнесу, а в підсумку ніяких змін це не принесло».

Психотерапевт лікувального центру «Достомед» Марія Маценко погодилася з колегою:

– Спочатку був незначний спад, але ігроманам треба було просто пошукати місце для реалізації своєї залежності. У мене самої біля будинку зал гральних автоматів як був так і є.

Ось відповідь Юлія Яшиної – однієї з організаторів всеукраїнської мережі реабілітаційних центрів «Троїцький»:

– Людина народжується залежною, одна залежність перетікає в іншу. Чому ж не роблять профілактичні заняття в школах, не роблять гарну передачу по телебаченню в прайм-тайм, щоб попереджати людей?

Лікування в «Троїцькому» безкоштовне: тел. (044) 227-66-43, з 15-00 до 21-00.

Коментарі закриті.