Багаті на дари природи красиві ліси сховали у своїх шатах залишки колись хоч і не велелюдних, однак гарних сіл – Червоні Гори та Яськове. Без болі в душі і щему в серці неможливо йти зарослими вулицями хутірців, а без сліз не можна дивитися на залишки осель, які завершує руйнувати матінка-природа.

Єдина ознака життя

Дорога до Яськова і Святих Гір (історична назва села) добре торована. Мабуть, мисливці та любителі природних дарів не дають зарости їй бур’янами.

Яськове поміж собою люди називають ще й Пеньками, бо будували свої оселі колишні його жителі серед лісу, на місці зрізаних дерев. З часом у селі утворилася одна вуличка, хоч і не рівна, однак хата до хати тулилися тут близенько.

Були у селі свій клуб, магазинчик, на якому висіла поштова скринька. І своя листоноша у Яськовому працювала – добра і щира Лідія Козачок. Взагалі-то тут жили хороші люди – раділи кожному, хто завітав до Яськового.

Ось, приміром, бабуся Мар’яна усіх, хто проходив мимо її скромного обійстя, загукувала до себе в гості. Літньої пори щедро пригощала соковитими полуницями і напувала такою смачною водою – і холоднющою, аж зуби зводило, і солодкою водночас.

Відійшла бабуся в інший світ, царство небесне її добрій душі. Забулося, на жаль, прізвище ще не старого чоловіка, який показував заїжджим грибні і ягідні місця, нічого не беручи і не просячи взамін. Та ж Лідія Козачок теж завжди до хати гукала, пригощала усім, що мала, а на дорогу яблук давала, горіхів лісових, пиріжків…

Вірою-правдою служила ясківчанам старенька конячка Машка, яка дивом залишилася після розвалу колгоспу у Ленінівці і подальшого його розпаювання. Доглядали її гуртом, берегли і годували, охороняли від злодіїв і хижої звірини. Вона ж вірно і чесно їм віддячувала – городи орала, дрова привозила, сіно, у Ленінівку у магазини возила…

Нема вже конячки. Нема нікого живого у Яськовому. Напіврозвалені хати, уцілілі паркани, провалені колодязі і похилені хліви… Нині ледь не всі яськівчани спочивають вічним сном серед вічнозелених сосон. Когось діти забрали до себе доживати віку, а хтось сам переселився поближче до цивілізації. Серед хат-розвалюх стоїть добрячий стіг пахучого сіна – хтось накосив і склав. Значить, буває у Яськовому, хоч і не щодня, жива душа.

Без людей

– Здається, торік приїздили у це село віруючі, назвалися наступниками святої Анастасії, – розказує секретар Ленінівської сільської ради Лариса Мироненко, – падали на коліна, цілували землю… Казали, що насадять тут кедрів і оселяться у цьому благодатному краї. Нема їх і чи виконають свою обіцянку – хтозна.

Хоча і нема у Яськовому жодного будинку, придатного для проживання, однак село з державного обліку не зняте, бо офіційно у ньому зареєстровані два жителі. А насправді один з них живе у Ленінівці, а інший – у Луговому.

– Не маємо права подавати документи про зняття Яськового з держобліку, – каже Лариса Федорівна, – усе може статися – відремонтують чи збудують нове житло та й повернуться у рідне село, де народилися. Кілька хат городяни придбали як у Горах, так і в Яськовому. Як і належить, оформили договори купівлі-продажу, однак ніхто з них тут не живе і городів не обробляє. Приїздять влітку по ягоди і гриби, на полювання, просто відпочити і подихати цілющим повітрям.

Так Гори курортом і не стали

Ще за головування у Ленінівці Петра Солов’я було на державному рівні вирішено у Червоних Горах побудувати завод по виготовленню силікатної цегли. Навіть проект уже був – із підвідною залізничною колією від станції «Низківка». Але з розпадом Радянського Союзу рухнули всі плани і сподівання на майбутній завод.

Приїздили багаті люди з Чернігова, планували побудувати якусь базу відпочинку. Звели навіть кілька приміщень – під їдальню, адмінкорпус. Не вийшло, всі ті будівлі розвалились.

Були ще одні, які бажали наставити велетенських теплиць і на промисловій основі вирощувати цілорічно огірки. Щось і ті почали робити, але так і не продовжили.

А люди у Горах, як і в Яськовому, відходили у Вічність, переселялись в інші села. Дачники, правда, є, але тільки на літо. Двоє зареєстрованих на хуторі живуть у Ленінівці. Може, не полишають надію повернутися? Душа їх не спроможна забути шовкові трави, по яких бігали босоніж. Вони сюди іноді навідуються, аби з’їсти яблуко з рідного саду.

Навесні і Гори, і Яськове потопають у кущах бузку – червоних, білих, синіх. То – німі свідки колишніх осель трударів-яськівчан і невтомних до праці святогорян.

Коментарі закриті.