Автор: Анна ОЛЕЩЕНКО, м. Київ, родом із с. Киселівка.

Дорогі мої земляки!

29 травня 2014 р. я передала до Національного музею імені І.Гончара дитячі вишиванки, знайдені на горищі хати моїх дідуся й бабусі в с. Киселівці на Менщині. Також подивилась того вечора у музеї лекцію-показ народних костюмів, зробила фотографії і хочу поділитися з вами інформацією.

Працівники музею були дуже вдячні за вишиті моєю бабусею Катериною Олещенко (Глушак), 1927 р.н., сорочки для немовлят і сказали, що це унікальні речі, яких досі вони в музеї не мали і навіть нічого подібного не зустрічали ще ніде. Ці сорочечки підтверджують відому думку вчених про те, що українці раніше завжди носили лише вишитий одяг, а вишивка мала функцію не лише естетичну, а більше охоронну. Адже вишивальниці робили свою роботу завжди з молитвами, навіть за дохристиянських часів.

Одразу попереджаю, що кольори ниток, якими вишивали жінки за часів СРСР, не відповідають давнім традиціям Чернігівщини. Історію вишивки нашого регіону ви можете знайти в дослідженні Віри Зайченко «Вишивка Чернігівщини», яке вийшло у видавництві «Родовід» у 2010 р.

Ось бабусина сорочка для немовляти-дівчинки, що можна визначити за розташуванням орнаменту на плечах (кінець 1950-х рр.).

А це вже сорочки для хлопчика (1950-1960-ті рр.).

Зверніть увагу на розташування орнаменту на грудях. Це є дуже давня особливість нашого регіону, який називають «північно-східною Чернігівщиною», «східним чернігівським Поліссям».

Віра Зайченко пише про це так: «Музейні колекції дають змогу визначити, що в ХІХ столітті на Чернігівщині існувало два типи чоловічих сорочок. Найпоширенішим по всіх, крім південних, районах був крій на зразок жіночої сорочки з поликами, з рукавами, дрібно зібраними біля чохлів («обшлагів»), а часто й біля поликів. Так само дрібно призбирувалася сорочка біля горловини, де пришивався виложистий комір. Цей тип сорочки декорували тільки смужками орнаменту вздовж краю коміра та на манжетах.»

У книзі є фото сорочок з коміром-стойкою із села Новий Білоус Чернігівського району, декорованих на грудях двома та чотирма вузькими смугами (стор. 78). Могло бути й три смуги.

Ось мій дідусь Михайло Олещенко, 1925 р.н., у сорочці, яку вишила йому ще його мати. Погодьтеся, що така традиція регіону є дуже зручною для нас, адже можна взяти сорочку сучасного крою й вишити її.

У середині ХХ століття такий смугастий орнамент на грудях був запозичений і для жіночих вишиванок, як ось на цьому фото наших родичів Биндюків 1960-тих рр.

Віра Зайченко також зазначає, що в цей період пазухи жіночих сорочок прикрашали вишитими смугами особливо в Городнянському і Корюківському районах (а отже, і в Менському, бо він між ними). Таке запозичення було пов’язане зі зміною моди, адже жінки почали носити сорочки з короткими рукавами й припинили носити керсетки — традиційний одяг, дещо схожий на жилетку. А в попередні століття жіночі сорочки на грудях здебільшого не вишивали.

Ось так на лекції-показі в музеї І.Гончара було представлено дівочий костюм Чернігівщини.

Додам, що керсетка (у наш час можна замінити жилеткою) може бути будь-якого іншого кольору: чорного, коричневого, зеленого, синього. Носили керсетку поверх пояса. Ось такий крій мала керсетка моєї прабабусі Палажки Глушак з Киселівки.

А от яскраві червоно-малинові спідниці за традицією мали право носити лише незаміжні дівчата. Ось такою, з вертикальними смугами, була червоно-коричнева шерстяна спідниця Палажки Глушак. Думаю, це був її одяг уже в заміжжі.

Працівники музею помилилися щодо зачіски. У нашому регіоні дівчата заплітали по дві коси, як видно на наступному фото, зробленому в 1945 р. у Киселівці. Ліворуч у верхньому ряду моя бабуся Катерина Олещенко. Стрічки, як розповіла бабуся, були червоно-малинові, рожеві, блакитні.

На цьому фото моя бабуся була єдиною, чия вишиванка мала стародавні геометричні, а не рослинні орнаменти. Вона була вдягнута у сорочку своєї матері Палажки Глушак. Ось ця сорочка.

Згідно з дослідженнями Віри Зайченко та інших науковців, рослинні орнаменти почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття. Це дуже прикро, оскільки ми через цю чудернацьку моду мало не втратили старовинні геометричні орнаменти, які сягають своїм корінням не лише в часи Київської Русі, але й зустрічаються на глиняному посуді трипільської археологічної культури, що існувала на землях України 5-7 тисяч років тому.

А так на лекції-показі в музеї І.Гончара виглядав костюм заміжньої жінки Чернігівщини.

Зверніть увагу на головний убір. Заміжні жінки України (як і ті, хто розлучився або овдовів, також і покритки) завжди носили поверх очіпка (шапочки) біле покривало, схоже на рушник: велику намітку або малу «зав’язку» (працівники музею тут зобразили зав’язку просто білим шарфом, і ви так можете зробити). Хустками почали заміняти їх лише з ХІХ ст.

Зав’язка — це характерна особливість північної Чернігівщини та білоруського Полісся. Тут її могли носити не лише заміжні жінки, але й незаміжні. З тією лише різницею, що в дівчат голова лишається посередині непокритою через відсутність очіпка.

Розміри зав’язки — від 145 на 17 см до 200 на 22 см. Зав’язку вишивали геометричними візерунками на кінцях і вздовж одного краю темно-малиновими нитками. У книзі Віри Зайченко є фото такої зав’язки з села Макишин Городнянського району (с.67), а це зовсім близько до Менщини.

Звісно, обов’язковою частиною костюму заміжньої жінки був вишитий запон (фартух). Йому в давнину також надавали значення оберегу. У селі Киселівці дуже цікавий стародавній орнамент на фартусі був у однієї жінки, що ось на цьому фото танцює з моїм дідусем Михайлом Олещенком.

Наостанок кілька слів про колористику вишивки Менщини. Загалом раніше на Чернігівщині використовували нитки не яскраво-червоного кольору, а темно-малинового, який можна назвати ще вишневим чи буряковим.

У книзі Віри Зайченко є фото візерунків жіночих сорочок з сіл Синявка (с.107), Жовтневе (с.89), с. Лави Сосницького району (с.90), кількох сіл Корюківського району. Найтиповішим для Менщини було, схоже, поєднання малинового і чорного, іноді разом з вишивкою білим (зауважте, що чорний не повинен переважати на одязі нестарих людей, бо це колір землі). Також розповсюджена вишивка тільки малиновим кольором, малиновим та білим, «білим по білому». На стор. 68 книги є фото очіпка з села Макишин Городнянського району: це білий очіпок, вишитий геометричним орнаментом малиновими нитками і сірими.

Звертаюся з проханням до всіх небайдужих фотографувати одяг і рушники своїх бабусь та надсилати до редакції «Нашого слова» або передавати до Менського краєзнавчого музею. Також дуже хотілося б побачити на сайті «Нашого слова» фотографії колекції цього музею.