«Нашого квіту – по усьому світу». Справді, українці, в тому числі і наші земляки, живуть у багатьох європейських, азійських і заокеанських країнах. З різних причин втрапили вони туди, але для деяких чужина стала Батьківщиною. Як же ведеться їм в далеких краях? Гість «Нашого слова» Олександр Нечипоренко, американець з восьмирічним стажем, розповів про власний непростий шлях до мрії та життя в США.

«Гіркі» італійські макарони

Батьки Олександра родом із Сумщини, але голова сім’ї був військовим, тому довелося родині поблукати по світу. Сашко взагалі у Кірові народився. Бурхливі житейські вітри перенесли сім’ю Нечипоренків на Менщину. Тут і коріння пустили: батько до пенсії працював начальником виправної колонії в Макошине, мама – в заготконторі, а Олександр закінчував десятий клас у школі імені Леніна (сучасна районна гімназія).

З Мени йому відкрилася і широка дорога у світ – вступив, як і мріяв, до Київського медичного інституту. Потім – інтернатура в Чернігові, тут же і одружився з колегою – красунею Ольгою. Переїхали на батьківщину дружини – у Львівську область, працював у районі судмедекс­пертом.

Усе б наче і нічого, от тільки аби не житлове питання. Мешкали разом з батьками дружини – шестеро чоловік у двокімнатній квартирі. Україна вже була незалежною, упала радянська «залізна завіса», почали українці в пошуках заробітків та кращої долі за кордон їздити.

– Вирішив і я спробувати, – з посмішкою пригадує Олександр. – Поїхав до Італії, вирішив нелегально залишитися на заробітки. Ось де я «сьорбнув із шила патоки»! Ким тільки не працював: на будові, очищував електролінії від зелених насаджень, доглядав старенького чоловіка. Взагалі у Римі українців було багато, і навіть поліція до нас ставилася лояль-но – знали, що ми криміналу не робимо. Але робота була тяжка, а заробітки – мізерні. Та й італійці-роботодавці усілякі траплялися: одні допоможуть, а інші дивляться, як би тебе на гроші «кинути». Дуже заробітчанам допомагала католицька церква – одягом, їжею, навіть житлом. І не дивилися, православний ти чи мусульманин. Є навіть безкоштовні католицькі стоматологічні поліклініки для бідних. Відбув я в Італії два роки і майже нічого не заробив. Єдина користь – міг вільно розмовляти, читати і писати італійською мовою. Після цього зробив для себе висновок – більше нікуди і ніколи не поїду нелегалом. Та й взагалі, якось їхати за кордон розхотілося.

Америку виграли в лотерею

Працювали молоді Нечипоренки в лікарні, за італійські кошти та лікарські зарплати потроху купували будівельні матеріали – таки планували колись звести власний дім. Аж тут знайомі розповіли про лотерею «Грін кард». Це коли подаєш власні дані до спеціальної державної агенції, де раз на рік відбирається певна кількість учасників, які можуть отримати так звану «зелену карту».

– «Зелена карта» – це право на постійне місце проживання та працевлаштування в США, – пояснює Олександр Леонідович. – Через п’ять років постійного проживання в Америці володар «зеленої карти» і члени його сім’ї можуть отримати американське громадянство. З «зеленою картою» емігрант, не допускаючи порушення законів, може проживати в США протягом необмеженого часу, не змінюючи свого підданства і маючи майже всі права громадян США, окрім виборчих.

Олександр з Олею заповнили необхідні дані, відіслали з надією на диво. І воно сталося! Прийшла відповідь, що вони пройшли перший етап відбору. Але потрібно було заповнити більш конкретні документи, оформити візи, зробити паспорти, пройти медогляд, психологічні тести. Усе це коштувало кілька тисяч доларів та ще й без стовідсоткової гарантії. Слабке знання англійської мови, двоє дітей. Мучили сумніви, роздуми. Але вирішили йти «до кінця».

– Я звільнився з лікарні, – продовжує розмову Олександр Нечипоренко. – Головний лікар мене чудово розумів, навіть пообіцяв, що коли протягом року повернуся – моє робоче місце буде чекати. Продали будівельні матеріали, ще дещо. Кордон перетнули з кількома сумками речей та десятьма тисячами доларів у кишені. Мені на той час виповнилося 40 років…

Під зірково-смугастим прапором

Зупинитися наші мандрівники вирішили в штаті Коннектикут, що розкинувся на північному сході США. Має він 3,3 млн. мешканців, сильно урбанізований та індустріалізований (машинобудування: вертольоти, реактивні двигуни, атомні підводні човни; виробництво електроніки, годинникарство). Але існують і овочівництво та садівництво, вирощування тютюну, розведення молочної худоби та свійських птахів. На території штату знаходиться знаменитий Єльський університет.

– Спочатку ми зупинилися в містечку Вілімантик, – розповідає Олександр Леонідо­вич. – Сорок хвилин на автомобілі – і Атлантичний океан. Клімат трохи тепліший від нашого, а от земля – глина і каміння, куди там до нашого чорнозему (в США землеробством займаються переважно в центральних штатах, там земля краща). У Вілімантику велика українська громада (близько сотні сімей). В основному це колишні остарбайтери та військовополонені, що не захотіли після війни повертатися додому (в основному через боязнь сталінських таборів) і виїхали до Америки. Через 10 днів ми вже отримали ідентифікаційні коди, а через два тижні – таку бажану «зелену карту».

Проживаючи в двокімнатній орендованій квартирі і платячи за неї 700 доларів на місяць (а ще ж треба щось і їсти), Нечипоренки зрозуміли, що якщо не «ворушитися», то грошей їм вистачить лише на кілька місяців. Дівчатка пішли до школи, там навіть є спеціальний учитель, який займається з дітьми, що приїхали з інших країн. Але додатково потрібно було замовляти приватні уроки англійської мови. Олександр працював на будівництві, отримуючи вісім доларів на годину та маючи восьмигодинний робочий день. Ольга спочатку трудилася в університетській їдальні.

Для дорослих існує комунальний коледж, вивчення мови тут безкоштовне. До того ж, при бажанні, можна отримати багато професій і освіту до бакалавра включно. Ольга пройшла медичні курси, склала іспити, практичні заняття і стала працювати в приватній медичній компанії. Олександр знаходиться на державній роботі (ремонт приміщень) в університеті Коннектикуту. Окрім цього, він на даний час за рахунок держави навчається в коледжі (отримує бакалавра за професією бухгалтер-економіст). Дружина підтримує в сім’ї фінансову стабільність – працюючи медичною сестрою три дні на тиждень, отримує 60 тисяч доларів на рік. А завдяки державній роботі Олександра родина має чудове соціальне забезпечення і медичну страховку.

І будинок, і автівки

– Пішки тут майже не ходять, то щоб добиратися до роботи, ми також купили автомо­біль, – говорить Олександр Нечипоренко. – Нормальне авто, що було у використанні, можна купити за півтори – дві тисячі доларів. А 2006-го року, коли вже трохи обжилися, вирішили придбати власний будинок. У кредит, звичайно. В США, якщо купуєш будинок перший раз у житті, маєш значні знижки. Купили дім площею більше 100 квадратних метрів у місті Менсфілді. Дерев’яний, з ділянкою в 45 сотих. Кредит – на 30 років під п’ять відсотків річних (до речі, в зв’язку з економічною кризою відсоток вдалося зменшити до трьох).

Дівчата вчилися дуже добре. Школа в Конектикуті в основному безкоштовна. Навчан­- ня – 12 років. Два останні роки викладають профільні предмети, при вступі до університету вони враховуються за навчання у вищому навчальному закладі.

Старша дочка Христина закінчує магістратуру в університеті Коннектикуту і вже навчає свій клас, отримуючи заробітну плату. Вона – математик і цікавиться більше викладацькою і науковою роботою. Менша, Наталя, тільки-но вступила до університету, опановує професію інженера.

– Що можна сказати про американське життя? – підводить підсумки Олександр Леонідович. – Звичайно, тут своя мова, закони, специфіка. Але порівнювати немає сенсу, потрібно просто сприймати умови такими, які вони є – тоді будеш почуватися комфортно. Якщо маєш розум і не лінивий, то забезпечиш себе і свою сім’ю пов­ністю. А взагалі, середній клас, до якого і ми належимо і який є найбільш численним в США, з великою повагою ставиться до сімейних цінностей, зв’язку між поколіннями, дружби. Всупереч фільмам, у яких усі американці харчуються виключно у «Макдональдсі», насправді представники середнього і багатого класів воліють вживати домашню їжу (продукти дешевші та різноманітніші від наших, прострочених чи підробок побачити неможливо). Впевненість у тому, що американець без долара і кроку не ступить, також не вірна. Маю друзів-американців, які готові прийти на допомогу від щирого серця.

– Звичайно, діє верховенство закону, – запевняє Олександр. – Зараз маю чотири легкові автомобілі, часто залишаю їх на подвір’ї, не замикаю. Ставити височезні паркани і обвішуватися замками тут не прийнято. Хабарництва нема. Громадяни, які заробляють небагато, подають заяву і можуть отримати повну медичну страховку практично задарма. За ухиляння від сплати податків – дуже суворі покарання, аж до відчуження будинку і кримінальної відповідальності. Пенсійний вік у чоловіків наступає в 65 років, у жінок – у 60. Але можна піти і раніше на два роки на пільгову пенсію (будеш отримувати 70%). Ну і головне – це стабільність і любов (не штучна, а справжня) громадян США до своєї країни. Це те, чого, на превеликий жаль, так не вистачає Україні і українцям…