DSC_5630_500x747Родина донеччан Бикових, рятуючись від обстрілів, у липні минулого року переїхала до Стольного й оселилася у хаті, котра до того 12 років стояла порожньою. Нині переселенці потроху обжилися, завели невеличке господарство, але мріють про повернення додому.

Коли ми завітали у гості до цієї родини, удома були тільки мама Наталія та півторарічна Настуня.

– Чоловік нещодавно повернувся у Донецьк, – каже жінка. – Він працює на металургійному заводі, боїться втратити роботу. Там у нас будинок, за ним також потрібно дивитися. Ми нещодавно ремонт зробили, жити б та жити, а тут ця клята війна… Ваня зараз у школі, він тут до першого класу пішов. Отак навчається у школі, в яку колись ходила його бабуся, моя мама.

Наталія розповідає, що у дитинстві завжди на канікулах приїжджала до бабусі у Стольне. Ось тут, показує, рибалили, ось тут – бігали, бавилися з друзями. І гадки не мала, що колись доведеться тут жити, ростити дітей.

У хаті, попри те, що вона стояла порожньою стільки років, прибрано, охайно. Мала Настуня босоніж тупцяє по чисто вимитій підлозі, гукає до мами.

– Непросто було зважитись усе покинути і їхати сюди, – каже жінка. – Але коли на нашій вулиці у Донецьку стали гинути люди – мусили рятуватися. Сусідку-бабусю серед білого дня поранило осколками, інша родина дивом врятувалася, коли у їхній двір залетів снаряд. До обстрілів з «Градів» ми вже звикли, сприймали небезпеку філософськи, порівнюючи з «російською рулеткою»: помирають лише раз. У підвал ховатися не наважувалися, боялися, що потім не виберемося з-під обвалів…

Стольненці приязно сприйняли переселенців, адже не чужі, на малу батьківщину приїхали. Люди картоплею поділилися, дали й для садіння. Молоко приносили, сметанку для діток. Аби малим було свіже яєчко, наділили курей молодій господині.

Коли Ваня йшов до школи, а Бикови не мали грошей, щоб купити усе необхідне, працівники місцевого магазину підтримали: подарували хлопчаку рюкзак, канцелярське приладдя, одяг.

Допомагає Наталії хрещена, котра також живе у Стольному. А ще тітка з Чернігова. Вона й побілити допомогла у хаті, й прибрати, навести лад. Холодильник лишився ще бабусин, а тітка, не без допомоги добрих людей, привезла телевізор, деякі меблі, килимки, газову плиту, постільну білизну, одяг для дітей. Регулярно навідується до Стольного, допомагає.

– Ми вже звикли потроху тут, ще й на це літо залишимося, – каже Наталія. – Але мрію, що війна у нашому Донецьку нарешті припиниться, що ми поїдемо додому. Хвилююся за чоловіка, за батьків. Якось дзвоню мамі й чую у телефоні, як там у них бабахає, рвуться снаряди. Кажу їй, щоб негайно ховалася в укриття. А вона мені: «Та зараз оладки досмажу, а там буде видно, мо’ перестануть стріляти»…

Коментарі закриті.