Українці Іван Іванович і Людмила Романівна Товстиженки понад п’ятдесят років прожили в Естонській Республіці. В Таллінні доля з’єднала серця молодих людей і подарувала подружжю сина. Південний берег Фінської затоки, Старе місто (найстаріша частина столиці Естонії), Ратушна площа, провулок Катаріни й досі пам’ятають романтичні прогулянки закоханих.

У Таллінні подружжя Товстиженків відзначило і своє золоте весілля. Однак ні спогади про прожиті тут десятиліття, ні краса та благоустрій естонської столиці, ні громадянство чужої держави, ні життя в Євросоюзі, ні численні попередження друзів і роботодавців — ніщо не змогло змусити українців відмовитися від заповітної мрії: колись обов’язково повернутися на Батьківщину. І цього літа їхня давня мрія здійснилася. Іван Іванович і Людмила Романівна отримали українське громадянство й оселилися у Волосківцях Менського району поруч зі своїми родичами, пише Хвиля Десни.

До країни Балтії

За чашкою запашної естонської кави Людмила Романівна та Іван Іванович пригадали своє балтійське життя довжиною в півстоліття. Спогади повернули подружжя в далекі 1960-ті, коли Естонія входила до складу СРСР як Естонська РСР. І, що приємно, спілкувалися ми з господинею українською мовою.

Пані Людмила родом із Вознесенська Миколаївської області. У чотирнадцять років дівчинка залишилася сиротою, її виховували дідусь і бабуся. По закінченні десяти класів Люда пішла працювати на будівництво, а згодом старший брат забрав її до себе в Таллінн, де був військовослужбовцем.

— Спершу дружина брата хотіла мене працевлаштувати на хлібний завод. О, як там смачно пахло! Та коли я побачила, які пишні жінки там працюють, враз передумала залишатись. Я важила менше п’ятдесяти кілограмів, і зайва вага мені була ні до чого. Отож пі­шла на курси радистів у військову частину. Опановувати азбуку Морзе було нелегко, але по-своєму цікаво. У військовій частині ми з Іваном і познайомилися, — розповідає Людмила Романівна.
— Я й досі добре пам’ятаю день, коли ми з тобою зустрілися вперше, — продовжує Іван Іванович. — Пригадую, я повернувся на службу в Естонську РСР після відпустки в Україні. Командир військової частини завів мене до класу і сказав: «Познайомся, сержанте, у нас нова курсантка». Мені дуже сподобалася Людмила, і згодом ми з нею подружилися. Разом чергували в одну зміну. Могли б одразу й одружитися, та на той час ніде було жити.

Перший час дівчина мешкала в сім’ї свого брата. Та коли у нього народилася дитина, Люда не хотіла почуватися зайвою. Дівчина пішла підробляти нянечкою, щоби було де переночувати. Матері, які працювали на заводах у дві зміни, боялися залишати свою малечу вдома без нагляду. В одній із таких сімей жила і працювала Людмила. Вранці дівчина відводила дитину до дитячого садочка, потім бігла на роботу, а ввечері забирала маля додому й лишалася з ним на ніч.

Згодом Людмила та Іван одружилися, і молодому подружжю дали в гуртожитку кімнату площею 17 кв. м. У ній молоді люди прожили чотирнадцять років. Іван працював верстатником на фанерно-меблевому комбінаті, Людмила — випробувачем напівпровідникових приладів V розряду на електротехнічному заводі імені Ханса Пегельмана. На заводі Людмила Романівна пропрацювала тридцять два роки. Каже — аби не перебудова 90-х, трудилася б там і досі. Однак 1992 року багато підприємств збанкрутували й перестали діяти. Тож деякий час жінці довелося працювати деінде. Була помічницею кухаря в їдальні військової частини, касиром у банку, технічною робітницею у філіалі американської фірми, яка виготовляє комп’ютерну техніку.

Загальний стаж роботи у Людмили Романівни — п’ятдесят три роки. А за плечима Івана Івановича — майже сорок вісім. Подружжя має численні грамоти, обоє удостоєні звання ветеранів праці. Особливо пані Людмила пишається тим, що її чоловік має медаль «За доблесний труд» та ордени Трудової Слави ІІ і ІІІ ступенів. Крім того, Іван Іванович удостоєний звання заслуженого працівника промисловості Естонської РСР. Свого часу чоловік був членом міськвиконкому партії, депутатом районної ради та Верховної Ради Естонії.

— Усього було в нашому житті: і радощів, і горя. Життя прожити — не поле перейти. Важко жилося в гуртожитку, де не було ні гарячої води, ні належних умов. Звечора, як натопимо пічку, в кімнаті жарко-жарко, а о четвертій годині ранку від холоду зуб на зуб не попадає. Так і минула вся наша молодість. А скільки було радості, коли від заводу мені дали трикімнатну квартиру. Це було таке щастя. Отоді ми вже могли запросити до себе рідних, друзів. У нас у гостях перебуло пів Радянського Союзу, — усміхається пані Людмила. — Раніше ж ми часто бували в санаторіях, будинках відпочинку, багато їздили по СРСР, знайомилися з цікавими людьми, гостювали одне в одного. До нас приїжджали друзі з Приморського краю, Таджикистану, Пітера, Волгограда, Москви, Іванова, Києва… Ми завжди жили дружно з сусідами. Навіть тепер, коли не змогли продати в Таллінні свою трикімнатну квартиру, через нотаріуса уклали з сусідом договір про здачу в оренду житла на рік. Згодом він планує її викупити.

На батьківщину в Україну

Людмила Романівна згадує, що за багато років життя на чужині їм ніхто ніколи не дорікав походженням та націо­нальністю. Естонці, росіяни, українці, євреї, казахи, туркмени знаходили спільну мову й розуміли одне одного. За часів Естонської РСР узагалі не існувало мовного бар’єра — домінувала російська мова. Кіно, театри, література, преса, телебачення — все було російськомовним. Хоча, звісно ж, виходили й видання естонською. Рідко транслювалися фільми естонською мовою з російськими субтитрами. Отож, хоча подружжя і прожило в Естонії більш ніж півстоліття, досконало національної мови уродженці України не знають. Якось пані Людмила попросила колегу навчити її естонської. Жінка здивувалася й переконливо почала говорити, що це Людмилі не потрібно. Навпаки, естонці мають вивчати російську.

Ситуація змінилася після розпаду Радянського Союзу. Коли Людмила Романівна працювала касиром у банку, директор установи викликав жінку до себе й повідомив, що для подальшої роботи їй треба піти на курси, аби підвищити категорію та вивчити естонську мову. Для жінки це не викликало ніяких труднощів. А через півроку пані Людмила стала громадянкою Естонії і їй дали «синій» паспорт. Відтоді, згадує, й почалися проблеми щодо візитів в Україну. Аби потрапити на Батьківщину, потрібні були транзитні візи — російська, білоруська та українська. Все це забирало чимало часу та зайвих коштів. Лише згодом Україна прийняла закон, який дозволяв українцям приїжджати на Батьківщину без візи. Громадянкою Естонії Людмила Товстиженко була протягом десяти років. Та, зізнається, коли вони з чоловіком остаточно вирішили повернутися на Батьківщину, їй не шкода було розпрощатися з «синім» паспортом назавжди.

— От нині українці дуже хочуть у Євросоюз, та аби вони знали, як потім можуть пошкодувати. Звичайному народові буде непросто. І хочеться вірити в те, що з часом ситуація зміниться на краще. Нині в Естонській Республіці нема жодного великого підприємства, всі збанкрутували. І майже не лишилося сільського господарства. Якщо раніше на прилавках була своя продукція, то нині вони переповнені продуктами з Польщі, Туреччини, Греції, Італії, Іспанії. Майже вся сільгосппродукція постачається з-за кордону: картопля з Польщі, яблука зі Сполучених Штатів Америки. А що це за огірок, який місяцями може лежати у плівці, а коли її розгорнеш, швидко псується? Помідори тверді й на смак — мов трава. Яблука — ніби вкриті воском. Зовні красиві, аж виблискують, а за смаком не зрівняються з домашніми, — розповідає Іван Іванович. — Євросоюз обіцяв робочі місця. Та лише за останній період, згідно зі статистикою, більше тридцяти тисяч мешканців Естонії виїхали на заробітки за кордон. Зросли ціни на продукти та комунальні послуги. Вісімдесят відсотків населення хочуть повернути естонську крону.

— Довгий час я зберігала чеки і згодом помітила, що м’ясо подорожчало вдвічі. Простий народ, який живе від зарплати до зарплати, від Євросоюзу особливої користі не матиме. Хоча в Україні ціни на продукти ще вищі, — говорить Людмила Романівна. — Мінімальна заробітна плата в Естонській Республіці — 330 євро, з яких 200 треба заплатити за квартиру. У нас із чоловіком було дві пенсії. Одна повністю витрачалася на квартплату. Взимку за опалення ми платили більше 100 євро. Плюс за світло, воду, поповнення на два мобільні телефони. Естонці з мінімальною зарплатою можуть прожити, але їм ніяк не вдасться пошикувати. І разом із тим я дивуюся тому, що за останні двадцять років на місці лісових масивів з’явилося чимало розкішних котеджів. Ми з чоловіком пропрацювали все життя, та нічого, крім трикімнатної квартири, дачі й машини, не нажили. Хоча грошей ніколи не прогулювали, не пропивали й по ресторанах не ходили.

Є в Таллінні люди, які не хочуть іти працювати, віддають перевагу неприйнятному для більшості способу життя. Безхатченків можна побачити і в Європі. Щоправда, там для них побудовано чимало соціальних будинків, де ці люди можуть помитися, переночувати, двічі на день поїсти, взяти собі теплий одяг. Такі будинки тепер є майже в кожному районі Таллінна.

А ще подружжя Товстиженків розповіло, що сучасна естонська молодь не знає російської мови і не зацікавлена в її вивченні. Натомість молоді люди охоче вивчають англійську та німецьку й по закінченні школи вільно ними спілкуються. Чудове знання іноземних мов — результат гарної освітньої програми, хороших спеціалістів і бажання самих учнів. Адже більшість із них згодом їде працювати за кордон. Особливо цього прагнуть студенти-медики, які хочуть мати гідну роботу й високу зарплату.

Ніби на дачі в Естонії

Про повернення в Україну Людмила Романівна та Іван Іванович почали мріяти давно, ще коли їхній син був школярем. Планували повернутися, тільки-но Володимир закінчить школу. Та після втрати єдиної дитини ще протягом довгих років жили на чужині. А Володимира поховали на малій батьківщині Івана Івановича — в Жовтневому Менського району.

— Наші друзі дуже здивувалися, коли дізналися, що ми повертаємося в Україну. А коли ми повідомили керівництво про відмову від естонського громадянства, у нас кілька разів поцікавилися, чи свідомо ми робимо такий крок. У пенсійному відділі перепитали: «Ви добре подумали, куди їдете? Не жалкуватимете потім?» Мій брат хотів, щоб ми лишилися в Таллінні. Адже там спочиває наш племінник, і у свої вісімдесят чотири роки брат не подужає їздити на синову могилу. А нас тягнуло до нашої дитини. До того ж, у Волосківцях живуть інші наші племінники. У чоловікової сестри шестеро дітей. У кожного вже свої сім’ї. Ми з усіма дружимо. Є кому допомогти нам на старості літ. Та й узагалі, з роками все більше тягне туди, де твоє коріння. І це дивне почуття іноді виявляється сильнішим, ніж якісь блага.

А з першими проблемами подружжя зіткнулося на українській митниці. За порадою друга на виручені від дачі гроші чоловік із дружиною купили нову машину. Їм сказали, що в Україні автівки набагато дорожчі. А на кордоні довелося віддати за перевезення двох авто (були ще 11-річні «Жигулі») десять тисяч євро. Все, що мали, те й віддали. Із сумом згадують і ходіння по муках щодо виданих Естонією документів. За окрему плату мусили їх перекладати українською мовою, бо естонської тут не знають. Та найбільше героїв моєї оповіді здивувало те, що їм треба було платити за утилізацію абсолютно нової машини. Наприклад, у Росії видали закон, згідно з яким за утилізацію «залізного коня» власникові платять 50000 рублів, аби добродій купив вітчизняну марку. Не вдалося подружжю Товстиженків відзначити в колі рідних на Батьківщині й золоте весілля. Івану Івановичу не встигли в домовлені терміни зробити паспорт громадянина України. Отож пара святкувала знаменну дату в Естонії.

Людмила Романівна зізнається, що у Волосківцях вони з чоловіком почуваються ніби на дачі в Естонії. До речі, до роботи на землі герої моєї оповіді звиклі. В Естонській Республіці у них було двадцять три сотки. І хоча не родючий чорнозем, а майже саме каміння, господарі вирощували буряк, моркву, редиску та брукву. Багатим на врожай був і їхній яблуневий сад. Одного лише яблучного соку заготовляли по триста літрів за сезон. Коли від’їжджали на Батьківщину, знайомим роздали сорок трилітрових банок. Та особливо милували очі сорок кущів троянд, триста сімдесят тюльпанів, а ще нарциси, жоржини, півонії.

— Я не сумую за Естонією. Нема ностальгії за Таллінном. Я щаслива, що поруч зі мною люблячий чоловік і така велика родина, — каже пані Людмила. — Хочеться звичайного спокою та доброго здоров’я. Нині живемо у рідних, а навесні розпочнемо потроху облаштування свого нового будинку. Ми щасливі, що повернулися на Батьківщину. І почуття, які переповнюють наші серця, неможливо передати словами.