Війна забрала життя 275 жителів Ушні. Серед полеглих у боях – батько Володимира Михулі, Микола Єрмолайович, дядьки – таткові брати Андрій, Пантелій, Єрмолай, Охталемей… Володимиру Миколайовичу судилося повернутися з війни хоча і зраненим, але живим.

Від Японії до Прибалтики

Володимир Михуля – корінний ушнянець. Тут народився, охрестився і тут знадобився. В армію його взяли, коли вже тривала війна.

– Потрапив я до Татарії. Одразу направили на курси молодих командирів у Казань, – пригадує 88-річний дідусь. – У лісі був спеціальний військовий табір, півроку я там вивчав премудрості військової справи, отримав звання сержанта.

Коли Японія виступила проти Радянського Союзу, надійшов наказ про негайне направлення молодих воїнів на фронт.

– Везли нас у вагонах-телятниках, – розповідає ветеран. – Думки у голові роїлися різні: і про те, як швидше перемогти ворога, і про те, чи побачу ще свою Ушню, маму.

А незабаром надійшов новий наказ, і воїнів перекинули на інший фронт.

– Повезли нас під Білосток, це недалеко від Польщі, – веде свою розповідь Володимир Миколайович. – І одразу пішли у бій.

Звільняв ушнянський боєць разом зі своїми побратимами частину України, згодом – Польщу і Прибалтику.

– Під Ригою отримав я тяжке поранення, – каже ветеран. – Місяців зо два лікувався у госпіталі, а після одужання – знову фронтові дороги.

Довга дорога додому

У складі танкової частини Володимиру Михулі довелося брати участь у штурмі Берліну в пам’ятному 1945-му.

– На радощах ми не знали, що робили – співали, плакали, танцювали, обнімалися і цілувалися. Перемога! Якою ж дорогою ціною вона дісталася! Окрім звичного фронтового пайка, у цей день нам видали ще й по 150 грамів горілки, – пригадує колишній воїн.

Думками Володимир Миколайович був уже вдома, у рідній хаті. Бачив Десну, зелені луки. Та не одразу судилося збутися мріям фронтовика. Військових кадрів було обмаль, тож, доки готували молоде поповнення, довелося старшому сержанту Володимиру Михулі ще служити, командувати взводом. Усього ж на війні і у повоєнний період йому припало служити-воювати сім років.

– Ні на день – рівно сім літ, – посміхається дідусь.

Додому повернувся з нагородами – орденом Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», «За звільнення Варшави», «За участь у героїчному штурмі та взятті Берліну».

Влаштувався у колгоспі різноробочим, а тоді вивчився на шофера і пропрацював до виходу на пенсію.

Одружився з гарною дівчиною-сиротою Раєю. У неї брат і батько теж загинули на війні, а мати у 1942-му померла…

Вони і нині разом – Володимир Миколайович і Раїса Овдіївна. Хоча і в літах, однак город запорали. Про війну згадувати не люблять, бо вона стільки лиха наробила і їхнім родинам, і чужим.