DSC_3784Згадуючи події майже сімдесятирічної давнини, Ганна Іванівна Пастушок і нині гірко плаче. Каже, досі їй сняться страшні спогади: їй та двом її подругам у районному військкоматі наказали писати заяви про відправку на фронт. Хоча спочатку вербували працювати у госпіталі в Мені. У випадку відмови грозили воєнним трибуналом. Так і стала у 1943 році молода дівчина з Менщини артилеристом і зв’язківцем.

Одну з подруг на фронт таки не взяли – медкомісія не пропустила. Нині її вже нема в живих, а от Ганна й досі ряст топче. П’ятьох дітей народила й виховала, має онуків і правнуків. Хоча з війни повернулася з підірваним здоров’ям: після поранення осколком в голову майже не бачить лівим оком і не чує лівим вухом, має посвідчення інваліда війни першої групи.

З фронтом Ганна пройшла майже до самого Берліна. Спочатку довелося із гармат стрілять, бо хлопців під кінець війни багатьох повбивало, нікому було воювати, тож і дівчата мусили стати солдатами. Каже, що біля гармат ще не так важко було, хоча страшно дуже: на очах гинули люди.

А потім дівчину перекваліфікували у зв’язківці. Тягала за собою телефон, 25-кілограмову котушку з кабелем. Бувало, усю ніч йшла, а потім латала розірвану телефонну лінію – усього навчилася.

Вже 5 травня колеги по телефону з Берліна повідомили: «Здається, справа йде до перемоги». А 7 травня про це знали напевне. Коли пізніше про капітуляцію фашистської Німеччини оголосили офіційно, молодь співала, старики плакали, згадує Ганна Іванівна.

У серпні вона вже повернулася додому, попереду на неї чекало довге життя. І радості в ньому було немало, і горя. Бо з п’яти народжених діточок довелося матері поховати аж трьох…

Фото автора.

Коментарі закриті.