Горя цій жінці дісталося – не дай Боже такого! Поховала сина, а безжальний вогонь забрав її хату у Киселівці, що в Чернігівському районі.

Одна біда не ходить

Понад 20 років пропрацювала Віра Іванівна дояркою у сільгосппідприємстві. У 50 років вийшла на заслужений відпочинок.

– Думала, що відпочинуть на пенсії мої натруджені руки, – каже жінка, – але сталося не так, як гадалося. Боліли руки, а захворіли ще й душа разом із серцем. Хай ніхто і ніколи не знає, як це – хоронити свою дитину. А мене ця біда так надломила, що життя немилим стало. Лягала спати і Бога просила, аби допоміг мені наступного ранку не прокинутися і не побачити ні неба, ні сонця, бо вже їх не бачить моя дитина.

Не встигла оговтатися від одного лиха, як інше з головою накрило. Згоріла хата з усім нажитим добром.

– Жила у добрих людей, а тоді – то в сестри, то в брата, бо свого житла звести чи придбати мені було не під силу, – зітхає жінка. – Скільки б так тривало – не знаю, мо’ до самої смерті. Сусід зголосився купити моє згарище і придбати мені хатинку у Чорногорцях на Менщині. Я була згодна на все, аби мати свій дах над головою.

Тихий хутірець лікує душу

Хата у Віри Іванівни з трьох кімнат. Живе вона в ній другий рік.

– Роботи у оселі і біля неї – не початий край, але я дуже і не переймаюся – що зроблю, те й моє, – каже жінка.

Сусіди гарні – допомагають старі кущі і дерева викорчовувати, паркан полагодити.

Пенсію Віра Капша отримує в Чернігові в одному з банків.

– Раз на місяць їжджу, то і гроші свої отримаю, і накуплю на них ліків, продуктів. А ще книги беру там, не можу я без них. Хліба на місяць не купиш, то ходжу за ним у Стольне чи Семенівку, – розказує.

Їй подобається жити у тихих і зелених Чорногорцях. Ліс поруч, отож і гриби, і ягоди не треба купувати на базарі.

– Я як поїду у Чернігів, то намагаюся якнайшвидше справитися з усіма своїми справами і повернутися у село, – ділиться Віра Іванівна. – Місто мене дратує шумом автівок, людським гамором. Тут, на хуторі, благодать!

Господарством жінка ще не обзавелася, каже, що пенсії на прожиття вистачає. Порати худобу і птицю – клопіт немалий, здоров’я потрібне, а у неї воно слабеньке.

– Мені вже за 60, а горе мене так підкосило, що почуваюся набагато старшою, – бідкається. – Маю я ще одного сина, він із сім’єю в Ульянівці живе, зве мене до себе. А я люблю тишу, хочу спокою, у мене нема телевізора і не треба він мені. Газети, книги – ото мої співрозмовники і друзі. В сім’ї жити нахлібником не хочу, а допомога яка вже з мене після усього пережитого? Чорногорці – гарне село, напишіть, що є тут ще нежилі хати. У кого душа зболена – нехай сюди приїздить її лікувати.