Їй немає ще й сорока. Струнка, блакитноока, з красивими руками. Вона ще й розумна жінка. Перечитала про ВІЛ/СНІД гору літератури і прекрасно розуміє, що певна межа в її житті вже позаду…

Олена (назвемо нашу героїню так) погодилася на нашу розмову з однією умовою: не вказувати ні справжнього її імені, ні місця проживання. Бо навіть близькі не здогадуються про її драму.

Уже два роки вона знає, що живе з ВІЛ. І досі не може отямитися: чому це сталося саме з нею, як таке взагалі могло трапитися? Чому той чоловік, якому вона довірилася, не зізнався про свою хворобу?

Цього вона йому так і не змогла пробачити, пішла. Живе зі старенькими батьками, без роботи, без дітей.
Нині Олена шкодує, що так і не встигла народити маля. Чому?

– Усі ми думаємо, що молодість буде вічною, що встигнемо ще пововтузитися з памперсами й дитячими візочками, – каже жінка. – І я думала, що встигну… Аж ні.

Я жила тоді далеко звідси, непогано заробляла, отримувала від життя насолоду й не замислювалася про те, що далі. А потім повернулася до рідного дому доглядати батьків. Зустріла чоловіка, покохала. Про те, що він інфікований, і гадки не мала. Взагалі про таке жодного разу не думала, поки грім не вдарив.

Перевіритися на ВІЛ їй запропонував дерматолог центральної районної лікарні. У Олени довгий час не гоїлася ранка на губі – то пішла до лікаря. Результати аналізу були приголомшливі: у неї ВІЛ. Олена не могла отямитися від розпачу. Повторний аналіз діагноз підтвердив. І почалося нове життя, життя по секрету.

Про її біду знають лише медики, рідним і односельцям вона – ані слова, боїться осуду.

– Розумію, що СНІД лікується, що, приймаючи відповідні препарати, я можу жити ще певний час, – зауважує моя співрозмовниця. – Але ж я не знаю, коли саме я заразилася. То тільки відомо про діагноз два роки… І це не життя – мука. Ховаюся від усіх. Ото їм яблуко – кісточку не худобі, а подалі кидаю. Розумію, що тварина таким шляхом не заразиться, та все ж… І тарілки-виделки після себе хутко мию, щоб ніхто з близьких не поїв з них. Хворим на рак співчувають, а таким, як я, плюють у спину.

Олена не може влаштуватися на роботу, бо упевнена, що з таким діагнозом її нікуди не візьмуть. Отак і порається днями по господарству, добре, що у батька пенсія є. Поки він живий, а далі? Майбутнього не бачить, руки опускаються.

Розповідає, що якось у Чернігівській клініці, у черзі таких же, як і вона, інфікованих, побачила молоду сім’ю з дитинчам. Аж серце зайшлося, каже. Чула, що при дотриманні усіх вимог лікарів у інфікованої жінки може народитися здорова дитина. Але сама таким шляхом йти навідріз відмовляється.

– Від кого народжувати? Кому я тепер потрібна? А якщо дитинча народиться хворе – вік собі не пробачу. І що я йому дам у цьому житті? Сама не знаю, скільки мені ще жити лишилося. Поки що терапію мені не призначали, але рано чи пізно доведеться лікуватися, а це нині коштує біля 600 гривень на місяць. Держава гарантує безкоштовне лікування, але хто знає, чи це так буде, он з безкоштовним інсуліном що було…

Олена каже, що у обласній лікарні зустрічала десятки таких, як вона. Приходять і молоді, і старі. Є такі на вигляд багаті, в золоті, а все ж і їхнє благополуччя отруїв ВІЛ/СНІД. Це страшно.

Жінка втішається тільки тим, що медицина на місці не стоїть, і, може, їй колись пощастить позбавитися цього клятого вірусу. Але життя її все одно вже зламане навпіл…

Коментарі закриті.