Пройшло майже сім десятиліть, а колишній солдат знову стоїть біля тієї будівлі, де колись був військовий госпіталь. Цього разу його привіз сюди онук Сергій. Нині тут навчаються діти.

Ця напрочуд  дивовижна, якщо не сказати фантасмагорична, історія трапилася напередодні Різдва. До Мени приїхав 87-річний дідусь, аби віддати гроші, позичені у далекому… 1944-му році у 17-річної красуні Насті. Без малого через сім десятиліть згадав і знайшов (!) вулицю, де жила дівчина, поспілкувався з її нащадками і віддав борг (в еквіваленті на нинішні гроші). А через п’ять днів відійшов на той світ…

Не пошкодувала 100 рублів

Отримавши фронтове поранення у Сталінграді та полежавши 10 днів у госпіталі у Львові, молодий радянський солдат Олександр Тищенко  був направлений для подальшого лікування до Мени. Як відомо, під час Великої Вітчизняної у приміщенні нинішньої міської школи ім. Т.Г. Шевченка знаходився госпіталь для поранених радянських військовослужбовців.

Лікуватися довелося довго, аж півроку. А потім керівництво  двічі доручало Олександру супроводжувати солдат, які одужали, на розподільчий пункт до Чернігова  (далі солдати потрапляли на фронт). 

Добросовісно виконавши покладені на нього обов’язки, солдат Тищенко отримав аж 10 діб вихідних. Чоловікові так хотілося вирватися додому! Адже там на нього чекали батьки, брати, сестри, а головне – дружина з маленьким синочком! Навіть те, що на дорогу додому (до Поліського району Київської області) під час воєнного лихоліття треба було згайнувати аж три дні, не зупиняло. Війна почекає!  Проблема була в іншому – у Олександра просто не було грошей на дорогу.

І тут йому на допомогу прийшла дівчина Настя, котра разом із сестрою Горпиною жила поряд з госпіталем. Дівчина витягла 100 рублів – і віддала солдатові. На той час це були солідні гроші… Чи позичила вона йому ці гроші, чи просто так віддала – тепер вже спитати ні у кого, Анастасія померла у 2003-му році.

Тож Олександр Тищенко таки зміг побувати вдома, розцілувати близьких, пригорнути до серця кохану, попідкидати до стелі свою кровиночку-синочка. А далі знову закрутила військова заметіль…

Поїхали, діду!

Після закінчення Великої Вітчизняної Олександр Карпович повернувся до рідного села. Був хорошим пасічником, рибалкою, знаним   столяром, а на той час це було необхідне в селі ремесло. Чоловік уміло виготовляв віконні рами, двері, всілякі дерев’яні знаряддя праці та предмети повсякденного побуту.

Чорнобильська аварія пройшлася по його долі: у 1993-му їхню родину відселили до іншого села, у Переяслав-Хмельницький район тієї ж Київської області.

Разом із дружиною Олександр Тищенко виростив і виховав п’ятеро дітей, а потім надбали ще більшого багатства: аж 11 онуків та 15 правнуків. Особливо до нього горнувся онучок Сергійко. Дід часто розповідав хлопцю про війну, про далекі часи. Нерідко згадував оту історію з позиченими грошима. І усе старий бідкався:

– Неспокійно у мене на серці, як це так – узяв гроші у дівчини – і не повернув. Моя душа буде маятися на тому світі.

І нещодавно Сергій, уже сам дорослий жонатий  чоловік таки не витримав:

– Збирайся, діду, поїхали у Мену.

Згадав і госпіталь, і будинок

Отож 5 січня таки вирушили в дорогу. Сергій ще й дружину та маленького сина із собою узяв.
Олександр Карпович мав хоч маленьку надію застати живою свою благодійницю. Але на випадок, якщо вже її нема на світі, твердо вирішив відшукати її дітей або ж інших родичів.

– Коли проїжджали у Мені повз школу, наш дідусь дуже розгубився, – розповідає Зоя, дружина онука Сергія. – Адже 68 років минуло з того часу, як він востаннє був там! Але тільки він зайшов на територію школи, одразу пригадав усе: де був вхід до госпіталю, де  були розташовані німецькі конюшні. І ту вуличку, де проживала дівчина, яка допомогла йому в ті далекі воєнні часи потрапити на декілька днів до рідної оселі. На очах у дідуся з’явилися сльози… 

Інформації було дуже мало, будинки змінилися, знали ми тільки імена сестер – Анастасія та Груня (Горпина).

Почали розпитувати у сусідів. І це ж треба! Одразу натрапили на правнучку Горпини. Виявляється, нащадки тієї родини і досі живуть тут, у Мені, у цій же хаті. Радо запросили гостей до оселі. Дідусь упізнав її, хоч хату у 1966-му році перебудували.

– Отут піч, здається, була, – каже. – А отут – вікно.

Гостям розповіли, що обидві сестри померли. Горпина – ще у 80-х роках минулого століття,  Анастасія – у 2003-му році.

Виявилося, що у останньої є донька, котра з родиною живе у Корюківці. Тож, не гаючи часу, гості подалися туди.

Про те, як відбулася зустріч колишнього солдата із нащадками його благодійниці Насті, без сліз слухати не можна… Дивилися фотоальбоми з пожовклими від часу фотографіями. Дідусь одразу впізнав дівчину, розхвилювався донестями! І витяг пачку гривень, простяг її доньці:

– Візьміть, я щасливий, що знайшов вас!

У свою чергу Олександру Карповичу вручили старовинне фото, зроблене ще у 40 –  50-х роках минулого сторіччя, де сестри Настя і Горпина ще молоді.

Онуки розповіли мені потім, що, їдучи додому (а це за три сотні кілометрів від Мени), дідусь не проронив жодного слова… Мабуть, згадував, ще раз переживав у душі всю цю неймовірну історію.

Встиг…

Готуючи цей матеріал до друку, зателефонувала онукам Олександра Тищенка. І почула неймовірне:

– Ми поховали дідуся, кілька днів тому, – здавленим голосом проронила Зоя. – Через п’ять днів після поїздки до Мени він помер… Кажуть, легку смерть ще треба заслужити. Отак увечері 10-го січня повечеряв у колі сім’ї, а потім прямо за столом раптово й відійшов… Повірте, ми дуже любили його, шанували. І раді, що хоч в останні його дні змогли подарувати йому ту  радість від виконаного обов’язку.

І на цьому дивовижна історія не закінчилася. Справа у тім, що Олександр Карпович не лише встиг віддати борг 68-річної давнини. Він розкрив таємницю.

У менській родині нащадків Горпини зберігається знімок, де  вона сидить поряд із Настею і тримає на руках місячне немовля, донечку Тамару. Це було знято вже після того, як Олександр Тищенко зі своїми побратимами залишив менський госпіталь. Хто батько немовляти, Горпина жодного разу нікому не сказала, мовчала до самої смерті. Сказала тільки доньці, що звали його Григорієм. І все.

Тамара вже й сама відійшла на той світ кілька років тому, так і не дізнавшись нічого ні про батька, ні про потенційних родичів.

І тут… Коли Олександр Тищенко завітав до менської родини, донька Тамари (тобто Горпинина онука) не втрималась і спитала:

– А, може, Ви знаєте, хто він був, той Григорій? Адже рідна кров усе-таки…

І виявилося, що дідусь знав про стосунки, які зав’язалися у Груні з молодим солдатом. Як вони уперше цілувалися на побаченні, як прощалися зі сльозами на вокзалі у Мені. Що дівчина носить під серцем дитя, тоді не знали обоє. А йшла війна, розкидала людей по світу, розлучала рідних. Що вже й казати про двох закоханих, вони й не сподівалися, очевидно, на подальшу зустріч.

Олександр Карпович не лише знав Григорія, а й довгий час жив із ним по сусідству. Коли після Чорнобильської аварії їх переселяли, на усяк випадок записав його нову адресу в блокнот, зберіг. Сам не знає, чому, але, їдучи до Мени, прихопив той блокнот.

Тож меняни із завмиранням у серці збираються у гості на Полтавщину, саме туди свого часу переїхав Григорій із родиною. Чи живий дід – хтозна. Але ж там, вірогідно, живуть його діти, онуки, правнуки.

Отак людська пам’ять не відпускає і через сім десятиліть, а близькі люди знаходять одне одного…

Фото з архіву родини Тищенків.

Мітки:

Коментарі закриті.