ветеран війни відзначив ювілей
Почесні грамоти і пам’ятні подарунки полковник-ювіляр отримав від райвійськкома Віктора Павлюка і голови районної ветеранської організації Раїси Москальської.
У свій ювілейний день народження Федір Іванович вдягнув парадну військову форму на кілька хвилин, аби сфотографуватися для найближчої газети. Плечам колись мужнього і відважного захисника Вітчизни нині вже важко тримати кітеля не з одним десятком орденів і медалей…

Назавтра була війна

– Коли у травні 2011 року аташе російського посольства Сергій Ігнатенко вручав нагороди блокадникам, у тому числі і мені, – розповідає Федір Куліш, – то в пам’яті, немов у кіно, промайнули всі кадри воєнного лихоліття.

Народився Федір Іванович далекого 1923 року. На його долю випало і босоноге дитинство, і роки голодомору, і війна, і щасливі та радісні миті життя.

Здобувши професію вчителя, працював у школі в одному із сіл Козелецького району. 1941-го за путівкою обкому комсомолу мав їхати у Західну Україну. Зібрався, а назавтра була війна.

Пішов у райвійськкомат проситися на фронт добровольцем. Не взяли, а натомість направили на навчання до Сумського військового артилерійського училища. Вже у серпні цього ж таки року випускники пішли на фронт.

– Перше бойове хрещення отримав під Воронежем у селі Тьоткіно у складі загону особливого призначення, – згадує 90-річний ветеран. – Цього мені ніколи не забути.

Далі був Західний фронт. У листопаді 1942-го, пройшовши через Ладогу, потрапив Федір Куліш до блокадного Ленінграду.

– У боях за «дорогу життя» мене важко поранили, – зітхає ветеран. – Спогадами про ті страшні випробування я нині ділюся з учнівською молоддю. Адже жодному місту світу не довелося пережити подібні 900 днів жаху і смерті.

Після одужання Федора Куліша направили на курси по освоєнню нових видів зброї. Учився в Москві і Казані на вищих курсах протитанкових і механізованих військ.

Курська дуга і Перемога

Влітку 1943 року відбулася битва на Курській дузі, яка стала переломною в ході Великої Вітчизняної війни. Найбільший танковий бій в історії, в ньому брали участь близько двох мільйонів чоловік, шести тисяч танків, чотирьох тисяч літаків.

У цій битві брав участь і Федір Куліш у складі танкового полку.

– Бої були дуже запеклими, – витирає непрохану сльозу Федір Іванович. – Поруч зі мною воювали і земляки – Петро Лишафай з Березни, якому згодом було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, Олександр Налобін, котрий очолював уже в мирний час райвійськ­комат…

Фронтові дороги Федора Куліша долалися з боями і перемогами. Смертельна небезпека підстерігала кожної хвилини.

– У березні 1945-го наш полк у Латвії був резервом Головнокомандуючого, – не без гордості згадує ветеран. – Тут ледве не закінчилася для мене війна.

А сталося ось що. У танку, де був Федір Іванович, раптово відмовили механізми керування. Ворожий снаряд влучив у бойову машину і та спалахнула, як свічка.

– Як я опинився під люком – не пам’ятаю, але саме він мені врятував життя, – каже Федір Іванович. – На мені все горіло, я вискочив з палаючого танку і впав у калюжу, яка і стала моєю другою рятівницею. А весь екіпаж згорів у танку… Лікувався у госпіталі, де і дізнався про перемогу

над ворогом.

Попереду – великі плани

По закінченні війни Федір Куліш повернувся до Киселівки, а згодом вступив до Київського педінституту, отримав диплом учителя і 50 років був сіячем розумного, доброго, вічного. Одружився із Зінаїдою Дмитрівною, теж учителькою, двох донечок їм Бог послав.

– Якщо скласти докупи наші з Федором Івановичем педагогічні стажі, то вийде солідна цифра – сто, – посміхаючись, каже жінка.

Подружжя вивчило і вивело в люди дочок, дочекалися онуків, правнуків.

– Життя – це мить, у цьому я особисто пересвідчився, – ділиться ветеран, – прожити 90 років, як оце я, це і багато, і мало. Не все ще я зробив, що намітив. Приміром, хотілось би дописати історію села, а чи Бог відпустить мені ще літ і здоров’я для цього?

У день ювілею ветерана вітало багато гостей – школа і сільська влада, райдерж­адміністрація, райвійськком, обласна і районна ветеранські організації, друзі, родичі, рідні, знайомі. Ювіляр отримав почесні грамоти, подарунки, квіти, і увесь недільний день відповідав на телефонні вітання від своїх колишніх учнів, колег, однодумців.

– Я аж помолодів, коли дізнався, скільки добрих людей прихильні до мене, до мого минулого і сьогоднішнього, – радіє Федір Іванович. – Хочеться жити, бачити усіх здоровими і щасливими, аби зібратися великою дружною командою на мій наступний ювілей – на 100-річчя.

Коментарі закриті.