Менянці Ользі Рожко нещодавно виповнилося 90. Важким було її дитинство. Голод, повоєнне лихоліття і тяжка праця випали на її долю. Нині бабуся живе сама, але, попри поважний вік і слабке здоров’я, ще дає собі раду й господарює у власній домівці.

Переживає за рідних

Оце зайшла ти, дітко, до мене – і душа радіє, – зустрічає у хаті Ольга Йосипівна. – А то все сама та сама. Буває, так погано зробиться – хоч плач. Думаю, і врятувати нікому. Сьогодні ось тиск лупонув, так я таблетку випила. Як знаю, що тиск? Апарата у мене немає, не міряю. А як ото щоки покрасніли і в затилку заболіло – значить, пора ліки доставати. Усе життя хворію, а таки дав мені Бог стільки літ прожити.

Єдиний син Ольги Рожко Валерій вже й сам у літах, живе у Кучинівці Сновського району. Нещодавно овдовів. Там же, коло батька, і його донька Тамара живе, онука Ольги Йосипівни. Вже й правнук у бабусі дорослий – нещодавно одружився їхній Володька.

Болить душа старенької за рідних, не має спокою. Як син удівцем житиме? Він уже в літах, хворіє, у Києві операцію йому робили. А за правнуком – то й поготів журиться.

Він у нас такий справний хлопець, – показує його весільний портрет бабуся. – В армії був, тоді в інституті п’ять років учився. Слідчим у Чернігові працював, квартира у нього там є. Одружився на дівчині з Херсона. Як одбули свадьбу, молода дружина повезла його туди, до себе на батьківщину… Ми з Тамарою все журимося. Одна надія була на Володьку, так і той заїхав на чужину.

Поблукали по світах

До речі, сама Ольга Йосипівна також не корінна менянка. Колись її сюди ще зовсім малою мама привезла з Дніпропетровщини.

Я мало що пам’ятаю, – розповідає. – Голодовка тоді була, розкуркулювали людей, висилали. Ми небагато жили, та, розповідала мені мама, дід наш заможний був. От і довелось усій нашій родині по світу розбігтися. Батько тоді помер, надумала мама податися кудись подалі. Сестру за руку вела, а мене з люльки витягла, замотала – і на руках несла. Довго ми микалися.

Ольга Йосипівна розповідає, що спочатку вони подалися на Корюківщину – туди першою поїхала материна сестра. Олю мати на деякий час покинула, а зі старшою донькою пішли шукати роботи і житла. Пристали у Пам’ять Леніна до дядька, материного брата. У колгоспі робота була, та недовго вони жили там – у дядька своїх семеро дітей, а ще двоє додалося. Зрештою знайшли собі місце у Покровському, залишилися на квартирі в однієї жінки.

Вона доброю була, – згадує бабуся. – Довго ми у неї жили. Ото з сестрою на печі сидимо, чекаємо маму з роботи. Вона нам їсти принесе, пожаліє, хоча й сама з ніг валилася від роботи і недоїдання.

Згодом мати зустріла хорошого чоловіка, він забрав усіх у Мену.

Скоро у нас і братик народився, – каже Ольга Йосипівна. – Важко було мамі, свекруха була у неї противна. Мама все сама робила – варила, порала, шила.

Ольга Йосипівна згадує, що вона хоч трохи встигла у школу походити, а сестра її – ні, бо з дитинства мусила йти у челядки, щоб хоч трохи сім’ї помогти, у хаті ж семеро ротів було…

Жахи війни

Життя потроху стало налагоджуватися, аж раптом – війна. Дядька Мирона (так вони назвали вітчима) забрали до війська, сестру німці вивезли до Німеччини. Як почали бомбити – отоді справді страшно було.

Снаряди летять, рвуться, усі кричать, – згадує бабуся. – Тікали ховатися на поле. Баба наша стара, ледве дужала, то не біжить, а рачки лізе. А я з малим Сашком, тягну його. Страшно згадувати.

Пізніше німці стали ганяти людей рови копати, ходила й Оля. Згодом мати влаштувала її у «Плодоовоч» (була тоді така організація у Мені), то дівчина стала копійку заробляти.

Заміж пішла у 1947-му. Прийшов із армії сусід Олексій, посватався. Прожили 15 років нормально, а тоді він став підгулювати – і пішов із сім’ї.

Після голодного дитинства і важкої роботи у «Плодоовочі» (мусила ще дитям тягати мішки і ящики) я дуже хворіла, – згадує бабуся. – Не могла родити другої дитини, а чоловік сердився. Я тоді й роботу покинула, все лікувалася. Свекруха на мене наговорювала – він і пішов від нас. Хату оцю вже з сином добудовували, коли він із армії прийшов. І на роботу мусила знову виходити, бо ж треба було за щось жити, сину помагати на ноги стати. Знову мішки тягала, вагони розвантажувала. Ледве до пенсії дотягла…

Поки Бог дає сили

У хаті в Ольги Рожко – тепло, прибрано. Каже, що сама намагається давати лад усьому. Сама щодня свіжий супчик варить.

Зварю маленьку каструльку, сама черпачок з’їм, з кицюнею своєю поділюся, – розповідає. – І сусідських котиків підгодовую. Стараюся їсти часто і потроху, правильні продукти, бо шлунок підводить. Сьогодні яєчко вранці з’їла, два помідорчики, кислячку ковтнула – ото з мене і вистачить. Зараз юшку варити буду. Продукти є. Молочко племінниця заносить, інші харчі Таня, соцпрацівник, купує. Я до магазину не дійду, то вона все приносить на замовлення, і ліки теж.

Бабуся розповідає, що і город у неї оброблений. Аж 12 соток. Сама на городі працює, і картопельку, і цибульку, капусту, моркву,буряк – усе своє має.

Таня мені і в цьому помагає, – каже. – Що попрошу – зробить. Не ті вже у мене сили, а що поробиш? Треба ж якось жити, коли Господь дає. Я інколи на порозі на стільчику сиджу, на лавочку виходжу людей побачити. Шкода, що читати вже не бачу, а колись стільки всього читала. І газети, і календарі, і в бібліотеку ходила регулярно. Скучно, сумно самій… Подруг уже нема, померли, сестра і брат теж покійні. А з молоддю хіба поговориш? У молодих зовсім інше життя й інші інтереси. Вони і не уявляють, що колись нам довелося пережити…

Мітки:

Коментарі закриті.