Чи шкода розлучатися з насидженим і обжитим місцем, де, як кажуть, пуп закопаний? Безперечно, що так. Але коли для нормального життя нема абсолютно нічого, тоді треба брати ноги в руки і – до цивілізації. Так зробила родина Федоренків з мальовничої, але нині майже безлюдної задесенської Котички.

Не знали спочинку руки

Ми не раз розповідали про задесенські хутори і людей, які в них живуть. Котичка не була винятком. Пахучі безмежні луки, голуба Десна – природа справді золота.

Краса красою, однак щоб купити хлібину чи коробку сірників, доводиться поромом або ж човном долати ту зачаровану Десну. А до неї ж ще треба добратися підводою чи велосипедом.

Нема в Котичці нічого. Правда, листоноша газети доставляє і фельдшер із сусідньої Остапівки не забуває хуторян.

Сім’я Федоренків сповна використовувала навколишню природу – на соковитих лугах випасали по три десятки овець, дві корови і стільки ж коней. Городи оброблялися. А ще ж птиці різної! Не знали спочинку руки Івана Дмитровича та Ніни Миколаївни.

Хутір поступово втрачав своїх старожилів. Когось діти забрали, хтось покинув цей світ назавжди, а хтось облюбував собі житло у більш цивілізованому місці.

Федоренки уже кілька років подумували про те, аби переїхати в Макошине, де живуть їхні обидві дочки.
– Приїжджали, допомагали і вони, і зяті, а тоді як поїдуть по домівках – я ночей не спала, думаючи, як вони Десну подолали, – каже Ніна Миколаївна. – Добре, що зараз мобільні телефони є. Та все рівно переживали ми з Іваном за своїх дітей – у них свої родини, клопоти, а тут ще й до нас на поміч треба їхати.

У новім домі – нове життя

Місце для свого майбутнього проживання у Макошине Іван і Ніна шукали довго. Придивлялися, прицінювалися. І вибрали нарешті. Перед старенькою хатою – розлогі верби, широкий луг, неподалік – Десна.

Звели Федоренки за два місяці собі нове помешкання – на п’ять кімнат. Сучасні матеріали дають можливість будуватися швидко і естетично.

У домі тепло і світло. А ще радісно від щасливого галасу правнучка Іванка. Його мама завершує навчання у Київському медуніверситеті, тож прабабуся і прадідусь згодилися допомогти онучці.

Чи жалкують Федоренки за хутірцем, у якому народилися, зросли і побралися? Ніна Миколаївна каже, що ні.

– Там взимку як закидає снігом, то хоч з хати не виходь. Влітку жити можна, а от у негоду – ні дороги, ні транспорту, – ділиться жінка.

– А я сумую за своєю хатою, – каже Іван Дмитрович. – Їжджу у свій сад за яблуками. У Котичці семеро жителів залишилося, зникне скоро моє село. Наша хата добротна, може, хтось з дачників собі пригляне. Приїздили якісь люди з Бахмача, дивилися.

У новій хаті і біля неї є ще робота. Планують новий паркан поставити, встановити душову кабіну. Квітів Ніна Миколаївна насадила-насіяла, двір з новими господарями влітку вигравав веселкою, а під дахом будинку звили гніздечко ластівки. У недобрих людей ці пташки не селяться…