Їй усе було під силу – полуниці вибирати, сад обрізати, телят годувати, молоко приймати, зерно лопатити…

Дорога до щастя

Народилася Валентина у Чор­нотичах, що на Сосниччині, а зростала у Сапонівці Борзнянського району.

– Часи тоді були нелегкі, а матері моїй хотілося, щоб ми, її троє дітей, жили краще, ніж вона у молодості. От і переїхали на Борзнянщину, – розповідає Валентина Петрівна. – Та це був не останній наш переїзд.

Повернувся брат Володя з армії і на сімейній раді було вирішено їхати на роботу і проживання до Чапаєвки. На той час там був плодово-ягідний радгосп, де платили гроші, а не писали палички-трудодні, як у всіх колгоспах.

Валя, вийшовши заміж ще у Сапонівці, поїхала зі своїм судженим у Казахстан. Та сімейне життя не склалося і вона повернулася. Працевлаштувалася у Мені, у тодішньому «Заготзерні».

– Мати моя у Чапаєвці будувала хату, то і забрала до себе, – каже Валентина Петрівна. – Без роботи я і дня не сиділа – пішла на ферму приймати молоко. На той час, а це були 50-і роки минулого століття, у Червоних Партизанах (селі поблизу Чапаєвки, яке всі називали «посьолком») був відділок городищенського колгоспу «Україна». Ото там я і працювала.

Повернувся з армії додому місцевий парубок Михайло Зверєв. Побачив новеньку симпатичну молодичку і вже від себе не відпустив.

І в радості, і в горі

Зажили Зверєви у любові та злагоді. Валя – на фермі, Михайло – різноробочим, згодом трактористом працював. Дім побудували, донечка Наталочка зігрівала їхні серця і душі.

– Я телят на відгодівлі доглядала, – пригадує жінка, – худоби було багато – вісім тваринників порали по 44 голови кожен. Праця була у радість. У 70-их роках відгодівельник приєднали до чапаєвського радгоспу. Я деякий час працювала на полуничних плантаціях, у саду. Обрізаючи яблуні, лазила по них, як білка – з гілки на гілку перескакувала без страху. Спочатку лячно була, а тоді звикла. Сади у Чапаєвці були сортові, великі і родючі. Ягоди і плоди доставлялися у Київ. Згодом я знову на ферму перейшла, де важче було працювати, ніж у саду, але ця робота мені більше подобалася.

У роботі, сімейних турботах минали будні і свята працьовитих Зверєвих. Наталочка виросла, вивчилася, справжньою красунею стала. Живи, радій – так усій родині здавалося.

А тоді біда, як грім серед ясного неба, постукала у оселю Зверєвих. Цукро­вий діабет підірвав здоров’я Михайла.

– Лікарня, обстеження, аналізи, ін’єкції – усе тривало 22 роки, – зітхає Валентина Петрівна. – Я сама навчилася уколи робити, вгадувати, коли моєму Костянтиновичу зле стає, коли відпускає хоч на деякий час невиліковна недуга. Він дуже цінив моє піклування… Уже десять років, як нема поруч Михайла Костянтиновича.
Валентина Зверєва живе сама, дочка з сім’єю – у Сосниці.

– На душу туга часто налягає, – в очах жінки блищить сльоза, – беру тоді фотоальбом і повертаюся у щасливе молоде сімейне життя. Ось ми з Михайлом, ось маленька Наташа, а ось весілля її… Наплачусь від душі.

Про своїх онучат Ніну і Таню щаслива бабуся може розповідати цілий день. Перша з них вчиться в Києві на бухгалтера, а Танюша – на таку ж спеціальність, тільки в Сосниці. Цей технікум свого часу і Ніна закінчила.

– Як приїдуть, обцілують мене, приголублять, як два сонечка, – посміхається Валентина Петрівна, – і тоді я забуваю, що вдова, що літ зозуля накувала вже за 70, що здоров’я далеке від ідеального. І дочка із зятем мене не забувають, допомагають усе, провідують. Але онучки – то мій найдорожчий скарб, за який і життя свого мені зовсім не шкода віддати.

Мітки: ,

Коментарі закриті.