Від Мени до Маріуполя понад 900 кілометрів. До Мар’їнки, де свистять кулі і гупають міномети, – більше тисячі. Війна вже йде третій рік і до неї почали звикати, хоч як це не цинічно звучить. Вона далеко, «котлів» нема, наче б перемир’я. А бійці продовжують захищати наш із вами спокій, і чекати доброго слова чи дитячого малюнка із мирної України.

Спецрота «Чернігів»

Зібравши завдяки допомозі благодійників Менщини усе необхідне, вирушаємо на схід. В авто нас троє: я, водій Денис Бреус і керівник «Менської сотні» Василь Прилипко. П’ятнадцять годин у дорозі – і вже видніється Маріуполь. Хоч місто зараз і тилове, воно густо обставлене блокпостами. Нас вже чекали хлопці із підрозділу спеціального призначення «Чернігів», саме до них у першу чергу ми і прямували.

Серед зустрічаючих – наш земляк із Осьмаків старший прапорщик Микола Маніло. Доки добиралися до місця дислокації, він розповів про свій підрозділ.

Добровольчий батальйон при МВС «Чернігів» був створений 16 квітня 2014 року. До його складу увійшли працівники міліції з Чернігівщини, СБУ, прикордонники, майданівці. Свій бойовий шлях підрозділ розпочав зі Сватова Луганської області. Брав участь у визволенні Кремінної, Рубіжного, Сіверодонецька. У боях за Лисичанськ і Станицю Луганську втратили загиблими чотирьох бійців.

Воювали добре, бо після Лисичанська сепаратисти вже пропонували за голови хлопців із «Чернігова» солідні грошові винагороди. Потім підрозділ близько року утримував Станицю Луганську.

Три місяці відпочинку – і знову на війну. Тепер вже в Донецьку область. За бойовими завданнями штабу АТО обороняли Курахове, брали участь у зачистках від сепаратистів Красногорівки, Авдіївки.

На теперішній час за складом це рота особливого призначення. Окрім Миколи Маніла, у цій ротації тут перебувають ще двоє наших земляків – Павло Ніколюк з Мени і Вікторія Ємець зі Стольного.

Зараз у нас лафа, – посміхається Микола Миколайович. – Це раніше жили в бараках, спали на дерев’яних піддонах. А зараз у порожньому санаторії поблизу морями дислокуємось. Красота!

Дядя Гриша

Але не гарний санаторій і краса Азовського моря привнесли найперші яскраві враження. Поки вивантажували усе привезене, під’їхали ще одні волонтери. Ніколи не думав, що мені доведеться особисто поспілкуватися зі знаменитим на всю Україну дядьком Гришею! А це саме він привіз у «Чернігів» кілька акумуляторів.

Григорій Янченко 1947 року народження – український військовий волонтер, колишній десантник, учасник війни в Афганістані. Маючи обмежені фізичні можливості (інвалід-візочник, не має ніг та пальців рук), з початку війни зібрав понад мільйон гривень на потреби українського війська.

Дядя Гриша – кавалер орденів Червоної Зірки, Народний Герой України, Почесний громадянин Херсона і… наш земляк родом з Ічні. Зустріч із людьми такої сили волі і патріотизму не може залишити душу байдужою.

Частину харчів того ж дня ми передали до підрозділів «Львів» і «Чернівці», які були щиро вдячні за менську картоплю. Та були у нас і ще деякі задумки…

Маріуполь – Мар’їнка

Звичайно, без допомоги хлопців із «Чернігова» потрапити на передову не мали б жодного шансу. А так хотілося передати бійцям чогось смачненького.

Заступник командира роти Сергій Єрмак довго зважував, кудись телефонував, довідувався про обстановку на «передку». Врешті-решт заспокоїв: «Завтра, як ситуація не зміниться, поїдемо у Мар’їнку».

Поїхали. За Маріуполем блокпости пішли часто. Пароль, перевірка, бетонні блоки, БТРи в капонірах. Поблизу дороги в полі на підвищеннях – бліндажі, окопи, ще якісь укріплення. На деяких видно військових, інші порожні. Це про всяк випадок.

Питаємо: до передової все ближче, а техніки не видно. Супроводжуючі загадково посміхалися: «Так хто ж її поблизу траси ставити буде, не хвилюйтеся, усього тут вистачає».

Проїхали Курахове, якісь села, крайній блокпост перед Мар’їнкою.

Нульовий блокпост

Перед ним нас змусили зодягнути бронежилети, проінструктували, як поводитися тощо.

Мар’їнка – районний центр, раніше тут проживало близько 10 тисяч людей. Зараз, після боїв і систематичних обстрілів, це – місто-привид. Більшість будинків стоять пусткою із забитими вікнами, деякі – зі згорілими дахами, пробитими мінами і снарядами стінами.

Частина людей залишилась, ми бачили навіть кількох молодих мам із дітьми і школяриків, один працюючий магазин. Але вночі, розповідали бійці, місто немов вимирає. Адже на будь-який вогник може прилетіти залізна смерть.

Перебіжками, ховаючись за будинками, наближаємося до нульового блокпосту. Його утримують бійці батальйону спецпризначення ЗСУ «Донбас-Україна».

Позиції облаштовано на кількох подвір’ях простих сільських хат, фронтони аж світяться дірками від кулеметних черг. В будинках на стінах – наївні дитячі малюнки, які хлопці повісили поряд з іконами.

Бруствери із мішків із землею та спеціальних пластикових ємностей, окопи, бліндаж, кілька важких кулеметів. Гранатомети, патрони, гранати – все неподалік, «щоб завжди під рукою було». Киянин Віталій Аверін з позивним «Авер» проводить для нас невелику екскурсію, постійно нагадуючи, щоб не роззявляли рота.

Хоч із першого вересня сепари і дотримувалися режиму тиші, але сьогодні, за годину до вашого приїзду, був автоматний і кулеметний обстріл, провокували нас на відповідь, – пояснює боєць. – Із-за бруствера визирати надовго не потрібно і з фотоапаратом акуратніше. Раніше і снайпер по нас працював.

Із бійниці видно внизу якісь кущі, очерети. За 200 метрів вже позиції бойовиків, у бінокль добре видно прапор так званої «ДНР» на териконі.

Раніше були постійні мінометні обстріли, на позиціях землі не видно за стріляними гільзами, трохи збоку – ціла гора пустих цинків з-під патронів і тубусів ручних гранатометів.

Зараз спокійніше. Бійці, хто не на посту, відпочивають, займаються із саморобними штангою та гантелями, щось майструють. Є і телевізор, але його практично не дивляться. «Тут лише два денеерівські канали, Захарченка як надивишся, то від того бреду збожеволіти можна», – кажуть.

Нашим гостинцям хлопці зраділи. «В окопах патронів і гранат вистачає, а домашня булочка – мов манна небесна, – пояснювали. – Ось ми їх медком помажемо, скуштуємо і немов вдома побули».

P.S. «Менська сотня» щиро вдячна усім благодійникам Мени та району, завдяки яким з’явилась можливість реалізувати цю добру справу.

Коментарі закриті.