Нема радості від дітей

Ганна Недух народилася і всі свої 82 роки прожила у Слобідці. У 16 років уже косила на рівні з дорослими колгоспні луки. Працювала і біля телят, і свиней порала.

– За те, що старалася дуже на фермі, – пригадує Ганна Григорівна, – нагородив колгосп мене відрізом матерії на блузку. Раділа з того, як мала дитина.

Перше заміжжя було нещасливим – чоловік помер, і сину-чорнобильцю довге життя не судилося. Другий чоловік любив випити, уже і його нема. Є двоє доньок – Люба і Валя.

– Хата моя на ладан дихає, така стара, – каже бабуся, – ремонтувати не маю за що, її уже і опалювати страшно.

Прийшов якось до мене сільський голова і умовив жити у Стольному, у будинку ветерана. Місяць я вже тут. Не нарадуюсь, так тут добре.

А що ж дочки? Де вони?

– Люба живе у Таллінні, три роки не може до мене приїхати, треба багато грошей, а вона не має стільки, щоб і самій прибути у Слобідку і мене до себе забрати. А ще ж треба паспорт закордонний, – журиться Ганна Недух. – А на Валю, другу дочку, нема жодної надії…

Ще бабуся розказала про медсестричок і санітарок будинку ветерана, які вони всі щирі та уважні. І кухарі смачно готують.

Долю забрала війна

Шура у 12 років уже знала, що і як треба робити по дому. І в колгосп рано на роботу пішла, бо мати сама чотирьох дітей ростила.

– Здається, у 1937-му з нашого Локнистого забрали 92 людей і повезли хтозна куди. Нічого ніхто не пояснював. І батька мого у тому числі вивезли від сім’ї і більше його ми не бачили. Через роки він був реабілітований, але що вже з того? Як брали його, молодого, адже тільки 32 роки йому виповнилося, ми плакали так, що світу білого не бачили, – розповідає Олександра Луцик.

Та жити якось треба було. Шура разом з іншими жінками колгоспні поля на коровах орали, на собі борони тягали.

– З війни чоловіків мало прийшло, – каже, – та й то побиті, покалічені. От ми і були головною робочою силою. Заміж не було за кого йти, так і прожила свої 86 одинокою.

Хату собі Олександра Федорівна збудувала, добра нажила, однак довелося все покинути і приїхати в Стольне.

– Брат мій помер, а його дружині вже 72, сама слабує, город ледве посадила, три дочки їхні всі в Італії живуть. Я що краще у хаті і дворі мала, родичкам роздала. А хата стоїть пусткою, город не пораний, – виливає наболіле бабуся. – Невістка, покійного брата дружина, провідує мене тут, і дочки її як приїздили з Італії, то і мене не забули. Живеться мені усі сім місяців, як я тут, добре. Дівчата з бібліотеки книги, газети приносять, дітки зі школи приходять з концертами.

З вірою Божою за дітей

Лідія Чичкан – у Мені людина свого часу була багатьма знаною. Працювала на консервному заводі, у заготконторі, позавідомчій охороні.

Заміжжя було – гірше не буває. П’яниця і дебошир. Двох дітей виховував другий чоловік, а з першим довелося розлучитися.

– Син, мабуть, на свого батечка вдався, – зітхає згорьована жінка. – З тюрми не вилазить, уже втретє за грати потрапив, убив людину. І мене лупцював так, що місяць у лікарні лежала, інсульт перенесла.
Лідія Йосипівна каже, що дочка в неї хороша. Живе вона у Вінницькій області з чоловіком і сином. На заробітки до Києва їздить.

– Мене до себе кликала, але я знаю, що мені там спокою, а може, і місця не буде, бо і зять, і син, м’яко кажучи, з характерами. То я оформилася сюди, і ще жодного разу не пошкодувала, – розповідає бабуся. – І помиють мене, і одіж виперуть, і нагодують. Я дуже люблю читати. Релігійна література завжди на моєму столі, а ще – «Наше слово». Читаючи «Новий завіт» чи Біблію, молюся, аби мій син покаявся і став нормальною людиною, із злочинним світом попрощався. Щастя молю у Бога і донечці своїй, і всій її родині. Нехай усі мої рідні отримають спасіння, а ці люди, що зараз піклуються про мене, будуть благословенні.

Допомагає хазяйнувати

Андрій Адерій родом із Семенівки, він – інвалід дитинства. У будинку ветерана живе з першого дня його відкриття, до цього два роки поспіль лікувався у дільничній лікарні Стольного.

З рідні має тільки брата, а мати і батько давно вже на тім світі.

– Татко мій вдруге був одружений, то його дружина, а моя мачуха, теж живе у будинку ветерана, вона лежача, – каже Андрій Олександрович. – Я і до брата ходжу, він тут, у Стольному, живе, і мачуху провідую. А більше у мене нікого нема. До дівчат у молодості я був сором’язливий, то пару собі так і не знайшов. А тепер ось у мене тут дівчат – одна краща за іншу.

Це Андрій Адерій каже так про обслуговуючий персонал. А він теж Андрієм Олександровичем не нахвалиться – щодня знаходить собі роботу. У дворі підмете, дрова рубає, овочі на кухню приносить, словом, без діла не сидить. Із сапкою на городі часто можна його побачити – будинок ветерана має власну присадибну ділянку.
Анфія Шобік знову бачить

Це ім’я подарував їй батько, який колись служив на Уралі і зустрів там гарну і красиву дівчину з таким ім’ям. Коли він одружився і народилася донечка, нарік її Анфією.

Анфія Олексіївна жила в Калінінграді, працювала вчителькою початкових класів. Коли народився синок, подружжя вирішило переїхати в Україну, батьківщину чоловіка.

Оселилися у Клочкові Чернігівського району, прожили 30 років. А тоді хата згоріла, чоловік помер, і Анфія Шобік купила собі житло у Миколаївці.

– Дочка моя у Москві жила, зараз – у Польщі, син – у Чернігові, житло винаймає, отож мене йому брати нема куди, – журиться бабуся. – Там, у Миколаївці, я втратила зір і п’ять років як я живу тут. Мене за руку водили і до столу, і до ліжка. А тоді завідувач нашого будинку Світлана Петрівна повезла мене в Чернігів, де прооперували одне око, тепер я бачу. На другому оці, сказали лікарі, операцію робити нереально, відновленню зір не підлягає. До останнього свого дня дякуватиму усім, хто повернув мене до життя і опікується мною.

Анфію Олександрівну не забуває онучка – гроші їй надсилає, а син мобільний телефон подарував, він приїздить, провідує.