Уперті котичани не хочуть їхати з хутора
Станіслав Михайленко.

Невеличкі села Рожківка і Котичка, в котрих нині живе по півдесятка людей, офіційно відносяться до Остапівки, що входить до Макошинської територіальної громади.

Котичка і Рожківка на сестер схожі

В обох проблеми однакові – нема тут абсолютно нічого, окрім електропостачання. Хліб і до нього купують у сусідній Остапівці, там є приватний магазин.

Якщо в Рожківці і не було ніяких ознак цивілізації, то у Котичці і клуб був, та хтось його спалив. Був і магазинчик маленький, у якому можна було купити якщо не все, то хоча б товари першої необхідності.

Нині котичани чи не щодня згадують Ніну Федоренко, яка упродовж багатьох років виручала своїх односельців. Їде конем рідню провідувати у Макошине чи в Ядути, що на Борзнянщині, оповіс­тить усіх. Жителі Котички просили Ніну Миколаївну привезти якогось товару або ліки купити чи ще якусь забаганку їхню виконати. Нікому не відмовляла. А близько двох років тому Федоренки покинули своє обійстя і оселилися у Макошине.

Хуторянам тепер треба сподіватися тільки на самих себе та своїх дітей, які придумують усілякі умовляння, аби забрати батьків з цієї глухомані. Та котичани вперті, кажуть, що тут народилися, тут і шлях свій земний завершать.

Серед наймолодших хуторян – Іван Бреус, якому за 60. Живе сам, порається біля вуликів з бджолами, собака його хату стереже. Під двором виросла розкішна ліщина, яка цієї осені обдарувала щедро свого господаря горіхами.

Іван Миколайович приручив двох білок, які смакують плодами ліщини, горіхи відрами роздає родичам та знайомим.

Котичка заросла самосійними деревами і кущами, вирубати які не дужає вже ніхто з хуторян. Так і живуть, немов у загальному зеленому шатрі.

Остапівка – ще велике село

Живе у ньому близько 200 чоловік. Функціонують клуб і бібліотека. Правда, у приміщенні, де вони знаходяться, нема електропостачання. Старенький магазин знесли давно, бо був збитковим для Макошинського споживтовариства. Та і будівля його зводилась, мабуть, одразу по війні, отож не відповідала ніяким санітарним і естетичним вимогам.

До Остапівки заїжджали та й тепер заїжджають приватні підприємці зі своїм товаром із сусідньої Борзнянщини. Років з три тому один з таких купив хату у центрі Остапівки і облаштував її під торговельну точку.

У селі є фельдшерсько-акушерський пункт, його завідувач Іван Калинський сумлінно упродовж багатьох років виконує свої професійні обов’язки.

Був колись у Остапівці і свій колгосп, і відділок радгоспу ім. Т.Г.Шевченка. Ферма стояла у селі, корови, коні. Телята водилися, а ще був гусятник – сотні гусей випасалися на просторих луках. Зараз від ферми тільки стіни порослі кропивою стоять.

– А я ж тут трактористом працював, – з гіркотою у голосі каже Станіслав Михайленко, оселя якого знаходиться якраз навпроти залишків тваринницьких приміщень. – Бачу ці руїни – і душа кров’ю обливається. Навіщо було все це рушити, знищувати, розтягати? Чи ми вороги самі собі?

Остапівчани, як і їхні сусіди по Задесенню, збувають корів та коней, бо нема здоров’я їх утримувати.

– Ось і в мене корови вже нема, – каже Станіслав Миколайович, – а коня ще тримаю. Дружина моя різко здала, мабуть, через сина, який ось уже п’ятий місяць воює у Луганську. За його долю хвилюємося, ночами погано спимо. Він нам, звичайно, телефонує, говорить хвилину, не більше, і запевняє, що у нього все гаразд. Відживає наша Остапівка – нічого тут не будується, діти не народжуються. З переправою он ціла біда. Та ми, хуторяни, як і всі українці, згодні терпіти усі великі і малі негаразди, аби тільки припинилася стрілянина на сході, щоб живими і неушкодженими повернулися додому наші діти. Ми хочемо жити не в розкошах і багатстві, а в мирі.

Коментарі закриті.