<img class="alignleft size-full wp-image-15217" title="” src=”http://nslovo.com/wp-content/uploads/2012/11/dolia.jpg” alt=”” width=”320″ height=”395″ />У багатодітній родині Бурих Іван був найменшою дитиною. Сталося так, що коли йому виповнилося шість тижнів, помер татко. Мама самотужки виховувала шістьох дітей.

Армія змінила життя

Іван виріс працьовитим і чемним, не зважаючи на відсутність батьківської підтримки і чоловічого контролю. У селі байдикувати хлопцю не було коли, сім’я велика, господарство, город – усе вимагало догляду.

Івану не треба було двічі казати, аби корову з паші зустрів чи кролям трави нарвав. Так і доріс до своїх 18 років, а потім пішов служити в армію.

– Солдатська доля закинула мене у Вільнюс, – пригадує Іван Євтихійо­вич, – був при штабі писарем. Щодня ходив до поштового відділення – відправляв і отримував кореспонденцію, у тому числі і таємну. Там, на пошті, я познайомився з привітною Чеславою, яка приймала і видавала мені листи, бандеролі. Через деякий час наші з нею службові стосунки переросли у дружні, а згодом я вже зрозумів, що додому після армії поїду із Чеславою.

Як тільки випадали солдату дні, які можна було провести на свій розсуд, поспішав до коханої дівчини. Розказував їй про Україну, своє маленьке, але таке гарне село Мощне, де живуть його рідні, а ще – мама, яка не знає спочинку ні вдень, ні вночі.

Ніч

Коментарі закриті.