Катерина навчалася у сьомому класі, як померла її мама. Шість малих ротів шукали кусень хліба, аби якось вижити. Батько опух від голоду і не бачив виходу із ситуації…

DSCF0521Землю треба любити, леліяти. Тоді толк буде і втіха для душі, – переконана менянка Катерина Гамениця. Фото автора.

Через Дон і Волгу

Серед дітей Ольга була найстаршою. Вона вже мала спеціальність агронома і сім’ю. Чоловік працював керуючим радгоспу у Ростовській області.

– А ми з батьком жили на Дніпропетровщині, – розповідає Катерина Гамениця. – Коли осиротіли, то думали, що ніхто з нас не виживе. П’ять років батько був удівцем – жодна жінка не хотіла йти на таку велику і голодну ораву. Перед війною до себе мене покликала Оля, я й поїхала.

А на батька і його родину зглянулася добра і милосердна жінка. Вона продала свою хату і корову і увійшла в сім’ю не мачухою, а матір’ю для дітей. Оті її гроші за продане і щира любов до сиріт не дали їм піти з цього світу.

– А до її приходу ми їли цвіт і листя акації, щавель на лузі шукали, – плаче бабуся, – худі всі такі були, що аж світилися наші кісточки.

Коли Оля покликала Катю до себе, та і не вагалася. І батько був не проти:

– Їдь, може вивчишся там на когось, – тільки й сказав на прощання.

Та не судилося Каті ні вчитися, ні працювати – на перешкоді стала війна.

– Вона, клята, зразу зробила дорослими нас, дітей, – каже Катерина Георгіївна.

Чоловік Олі отримав наказ: евакуювати радгоспну худобу до Оренбургу.

– Гнали ми свиней, корів і телят, – пригадує жінка, – страшно і важко було. Переправлялися через Дон, Волгу, а над нами ворожі літаки, бомби кидають. Свиней довелося по дорозі здати у якусь сільськогосподарську артіль, а з коровами добралися до місця призначення. Так я дояркою війну розпочала.

Радисткою на фронт

Катерину і її однолітків готували до фронту – усі сили були кинуті на боротьбу з фашистськими загарбниками.

– На короткочасних курсах вивчилася на радистку і одразу потрапила на передову, – розповідає Катерина Георгіївна. – Пройшла усю Прибалтику, а тоді перекинули нас, радистів, у Маньчжурію. Що робилося! Залізничні колії були всі розібрані, знищені. Ворожі кулі чатували на кожному кроці.

Зв’язок із сестрою і рідними Катя втратила. Це вже згодом, після війни, вона дізнається, що сім’я вважала її загиблою, бо жодної звісточки за все лихоліття вони від неї так і не дочекалися.

А коли настав довгожданий День Перемоги, Катя не могла ніяк дістатися додому – нічим було. Влаштувалася офіціанткою в одну з їдалень, і тільки у листопаді 1945–го змогла, нарешті, добратися до рідного краю.

Знову її покликала до себе Оля, тепер вже на Чернігівщину, де жила з чоловіком на його батьківщині.
– Вони й допомогли мені влаштуватися на телеграфно-телефонну станцію у Мені, – каже Катерина Георгіївна. – Оскільки усю війну я була радисткою, то взяли без проблем. Там я і долю свою зустріла – Георгія Семеновича. Працював він бригадиром на ТТС, а згодом і начальником. Жили ми добре, двох синів виховали. Та рано він з життя пішов… Я ж 40 літ телефоністкою пропрацювала.

Старість від себе проганяє

У грудні Катерині Гамениці виповниться 89. Коли «Наше слово» завітало до неї, бабусі ні в хаті, ні в дворі не було. Може на городі? Навряд, адже літ зозуля накувала чималенько – не сила за сапку вже братися.

Але Катерина Георгіївна таки працювала на городі. Просапала, мабуть, утретє квасолю, прополола цибулю, розрідила буряки і моркву. Усе зіллячко акуратно клала до верейки – у хазяйстві згодиться.

– Багато уже мені років, – зітхнула, – але засиджуватися на дивані чи лавочці не збираюся. Радію, як городина сили набирається. Дощику треба, а він десь забарився, хоча синоптики і обіцяють.

Живе бабуся з сином Віталієм і його сім’єю. Прагне бути якщо і не на рівні з ними, то хоча б поруч. Ото і не випускає ціле літо сапи з рук.

– Город має бути чистим, тоді і урожай буде, – розмірковує. – А в бур’янах що виросте? Одні хвости від моркви, буряків і картопля, на горох схожа.

Коментарі закриті.