У Сергія і Оксани Радченків є свій маєток з дубовими пенькамиЦьому подружжю у селі по-доброму заздрять. Живуть Оксана і Сергій у любові і злагоді, органічно доповнюючи одне одного. І важко сказати, хто в домі хазяїн, бо усяка робота спориться у їхніх руках.

Справжній господар

Бог щедро нагородив Сергія Радченка талантами. За що б не взявся – все у нього виходить, та так, що не кожен іменитий фахівець зробить.

– От і не все мені вдається, – заперечує Сергій Олександрович. – Газоелектрозварювання ще не освоїв, не вмію і не люблю копирсатися у несправних велосипедах, мопедах, машинах.

Живучи з батьками, Сергій шукав і знаходив собі заняття. Поробив гарні карнизи, полички, табуретки, ослінчики, двері. А ще – паркан, хвірточки, господарські будівлі…

– Ти б, синку, йшов до молоді розвіятись, – не раз казала мама. – Мо’, яка дівчина приглянеться, твої однолітки он уже батьками стали.

Сергій на те відмовчувався або ж віджартовувався…

Якось надумав і купив собі хату у справді райському куточку своєї Киселівки. Став переоблаштовувати її на свій лад. Після роботи завертав до власної оселі і починав, як він тепер каже, балуватись. Нарізав вузеньких дощечок з ясена і дуба, став, не поспішаючи, лицювати ними кухню, коридор, ванну, комірчину, гостьову кімнату. Потім обробив морилкою, лаком. Вийшло гарно і практично.

– Уже 15 літ минуло, а бачите – досі як нове все, – ділиться Сергій Олександрович.

Потім поробив вікна сучасні, двері. Дійшла черга до світлиці і спальні. Облаштував господарські приміщення, збудував гараж. Киселівці заз­дрісно казали вслід Сергію, що котрійсь дівчині дуже пощастить, прийде хазяйкою на все готове у справжній палац.

Але Сергій не поспішав одружуватися. А тоді трапився його величність випадок.

У школі святкували чи то День учителя, чи ще щось. Коли заграла музика, учителька української мови і літератури Оксана Григорівна, яка три роки вже працювала у цій школі, запросила завгоспа Сергія до танцю.

Усе у них продовжилося добре, а завершилось якнайкраще – Сергій і Оксана стали на рушничок щастя.

Квіткове диво і дубові пеньки

Оксана зросла у Олександ­рівці, що на Корюківщині. Вона, як і Сергій, дуже любить природу, щось сажати, вирощувати. Сільські будні з городами і домашньою живністю цілком їх влаштовували. Підростала донечка Аня.

Якось мовила Оксана до чоловіка:

– Давай візьмемо кредит і купимо квартиру у Чернігові чи Мені. Хтозна, чи захоче Аня колись у селі жити.

Сергій не підтримав дружини:

– Та куди ти хочеш їхати від цієї краси? У розжарений асфальт і багатоповерхівку, у якій або ліфт не працює, або води нема? І Аня наша нехай росте тут, дихає чистим повітрям, бігає босоніж по споришу.

Більше до цієї теми не поверталися. Натомість ще з більшим завзяттям і бажанням стали облаштовувати власне обійстя. Поставили новий сучасний паркан, облицювали дім сайдингом, купили «Ланос». Оксана засадила увесь двір ліліями, гладіолусами та іншими квітами, які милують зір з ранньої весни і аж до заморозків.

Серед квіткової веселки червоніє стиглими ягодами полуниця – чималеньку грядочку Радченки облаштували.

У просторому, охайному і квітковому дворі нема бетонних доріжок чи стежок, викладених плиткою.

Натомість від ґанку і до господарських будівель, гаражу Сергій зробив стежки з дубових пеньків. Позакопував їх у землю на 30 – 40 сантиметрів, підігнав один до одного так щільно і рівно, аби, ходячи по тих пеньках, не спотикнутись.

Стежечка справді гарна. Пеньки-круглячки ніби з казки якої оселилися у дворі Радченків.

А ще Сергій відмінний та досвідчений мисливець. Тримає дві мисливські собаки. На його рахунку двоє впольованих вовків і кілька десятків лисиць.

– А зайчики до нашого саду в гості забігають, Аня для них гостинчики залишає, – посміхається Оксана Григорівна. – Сергій ніколи в зайця стріляти не буде. А взагалі, він у нас найкращий у світі татусь і надійний, люблячий і коханий чоловік.

Коментарі закриті.