Та грозова субота наприкінці травня на усе життя запам’ятається жителю Миколаївки Петру Шелесту та його напарникам-пастухам. Трохи приглухли, та, на щастя, хоч живі залишилися. 

Щоправда, стихія таки біди наробила: у двох родин вбила по одній корові, а Шелестам не поталанило найбільше – у них загинули обидві годувальниці.

– Воно от якесь зненацька налетіло, – пригадує Петро Шелест, який того дня пас корів. – Таке страхіття зчинилося – світу білого не видно! І тут як шандарахне – корови й попадали. Буря, дощ періщить, град. Корови додому побігли, ми 160 голів пасли. А ці ж лежать, що робити? Я мо’ десь через хвилин двадцять очухався. Одна корова наче ще ворушилася, та не спасли. Ото біда!

– Подзвонили ми отим, що скот ріжуть, – доповнює чоловікову розповідь господиня Раїса. – Вони швидко приїхали. Дали нам за кожну корівку по три тисячі. Та хіба за такі гроші купиш корову? Горе-горе, я ще й зараз плачу. Чотири дні ми без молока були – це як для села небачене. Правда, люди ж приносили від своїх корівок, та хіба то діло? У нас он онуки з Чернігова приїжджають, і молочко, і сирок зі сметанкою – усе треба.

Нову корову, кажуть Шелести, тисяч за дев’ять – десять купиш, а у Березні – то й за 13 тисяч. Вже трохи стяглися – таки купили годувальницю. Каже господиня, витираючи сльозу, що далеко їй до вбитих корівок:

– Хто ж продасть ловку корову?  То треба з первачки вибирати, роздивлятися. Та не було у нас вибору.