Люди старшого покоління пам’ятають вітряки, які за допомогою вітру мололи зерно. Згодом на зміну їм прийшли парові або млини, які збіжжя перетворювали на борошно електрикою. Нині є мукомельні за останнім словом техніки. А у Дмитрівці досі використовують парову.

Трудиться на ній понад десяток років Петро Адерей. Інвалід дитинства має тут скромний доробок до своєї пенсії, адже працює тільки один день на тиждень.

– А коли процвітав колгосп і було в ньому повно худоби, то наша парова молола зерно цілодобово. Тепер же – раз у тиждень, люди привозять збіжжя не тільки з нашого села, а й із сусідніх – Чорногорців, Лазарівки і того ж таки Стольного. Хоча там є свій млин, однак наш зерно перемелює значно швидше, – охоче розповідає Петро Миколайович.

Парова у Дмитрівці працює завдяки двом наливним каменям, котрі раз на рік треба накувати, поробити на них канавки, які звуться холодниками або очардою.

– Нині кузні нема, то я використовую «болгарку», нарізаю холодники, – розказує чоловік. – Я ще дідів млин пам’ятаю, там був камінь-самородок. Тепер таких ніде не побачиш.

У паровій Дмитрівки можна і на хліб зерно змолоти, а не лише для господарства, це буде простий помел. У дерев’яній ківш одразу можна засипати вісім мішків збіжжя. Один перемелюється протягом трьох хвилин. Ціна за центнер змеленого зерна – 15 гривень.

– Я ще пам’ятаю, як ця парова не мала елект­рики, то мололи за допомогою двигуна і трактора, колесо якого і приводило у рух двигун, – пригадує мірошник. – Теперішньому покоління це така ж дивина, як і вітряк.

Петро Адерей тримає на всяк випадок у млині електрозварювальний апарат, який належить йому, був ще і свердлильний верстат, якого, на жаль, украли.

– Не щаслива у нього доля, – каже, – бо його вже раз цупили, але міліція знайшла, а як буде цього разу – побачимо.