Дмитрівка належить до Стольненської територіальної громади. Колись у селі все було – школа і колгосп з фермами і рільничою бригадою, клуб, лазня, магазин, фельдшерсько-акушерський пункт. Нині ж діють у Дмитрівці бібліотека і млин, на якому петлюють борошно.

Замок не вкусиш

Те, що у селі клуб добряче розтягнули, дмитрівці якось вже звикли. Дивляться у діри замість вікон, на облуплені залишки стін і тихенько зітхають – у декого з селян тут молодість минала. Танцювали, співали, а після всього парубки дівчат проводжали і багато хто з них поєднав свої долі.

У те, що на магазині, в якому дмитрівці купували хліб-сіль, навішено великий замок, ще не ймуть віри – невже назавжди?

– Був у нас тут продавець зі Стольного, а це розрахувався, – кажуть місцеві жінки. – Зі своїх ніхто не хоче за прилавок ставати, ото і повісили замок. Богу дякувати, через день хліб у село привозить менський підприємець, інколи навідується і торгівельник з Чернігова. Але цей казав, що не буде більше, бо невигідно йому у таку далечінь за копійки їздити. А менянин і продукти, які ми замовляємо, доставляє. Але це не діло. Як прозіваєш машину – сиди без хліба.

Нема у селі свого медичного закладу, від цього теж потерпають селяни. Як хтось захворіє, «швидка» зі Стольного примчить негайно, а от щоб придбати якусь пігулку, вату чи йод – треба самим іти до Стольного чи Семенівки.

Лірнику судилося забуття?

Дмитрівка мала б по праву пишатися відомим лірником Аврамом Гребенем, який народився у цьому селі. Тут, на місцевому кладовищі, знаходиться і могила народного співця.

– Я оце ходила з Фаїною Галенок наводити порядок на могилах рідних, то і Гребеневе місце поховання прибрали, – розказує жінка, яка не захотіла називатися, – а хата-музей лірника, вважайте, уже пропала.

Пригадалось, як декілька років тому у Дмитрівці було організовано показовий обласний семінар культосвітнього рівня. Тішили гостей і жителів села жіночий фольклорний ансамбль, виступали у затишному клубі й інші аматори сцени, а потім пригощали всіх молоком з пирогами.

На згадку про той захід кожен бажаючий посадив деревце. Тепер у селі буяє і милує око красивий парк.

Відвідали учасники семінару і хату-музей лірника Аврама Гребеня, фотографувалися на фоні вишивок і речей домашнього вжитку, які прикрашали житло, залишали вдячні записи у книзі відгуків. Музей співця було реставровано і відкрито за сприяння кобзаря-лірника Василя Нечепи і тодішнього голови колгоспу «Праця» Петра Киценка.

Нині ж на хату, вірніше, на те, що від неї залишилося, дивитися без сліз не можна. У середині – жодного експоната, нема стелі, розвалені піч і груба… У дворі – сухі, зламані вітрами яблуні, торішній сухий бур’ян сягає пояса, паркан ще тримається на чесному слові.

Хтось із місцевих підказав, що від рук мародерів дещо з хати-музею зберегла і перенесла до бібліотеки її завідувач Фаїна Галенок.

«Ленінський шлях» скінчився

– Чим наша Дмитрівка краща за інші невеликі села? – спитали у нас діди, що грілися на сонці. – Скільки таких по Україні, яким не довго судилося бути на карті? Був у нас тут свій колгосп імені Чапаєва, потім його перейменували на «Ленінський шлях». Все у ньому сіялося, оралося, худоба водилася. Нема нічого, тільки контора збереглася – нині там бібліотека знаходиться.

Ще старенькі згадали початкову школу, яка була у селі і від якої нині й сліду не лишилося.

– Після чотирьох років навчання у ній діти ходили за наукою у В’яльківку не тільки з нашої Дмитрівки, а й із Чорногорців, Лазарівки, – кажуть старожили. – Ніхто нікого не підвозив ні в мороз, ні в дощ, загартовувалися таким чином.

Дмитрівка – красиве і компактне село, живуть у ньому доброзичливі і працьовиті люди. На жаль, тільки троє з дмитрівців мають у своєму населеному пункті роботу – мірошник, листоноша і бібліотекар. Решта ж заробляє на хліб на власних обійстях та ще виживають за рахунок пенсій.