Замість магазину – будка

Переїхавши Десну понтонним мостом і подолавши з півкілометра лугової дороги, опиняємося у Червоних Луках. Одразу кинулася у вічі відсутність магазину. Навіть цеглинки від фундаменту не залишилося. Виявилося, що не тільки приміщення магазину продали комусь у Мену на будівництво гаража, а й будівлю фельд­шерсько-акушерського пункту.

– Натомість нам привезли залізну будку, яка слугує за магазин, – каже пенсіонер Василь Чичкан. – У дощ дах її протікає, двері будки ніколи не замикаються, бо там нічого нема, окрім дерев’яної допотопної рахівниці та стола, якого дала баба Назарчиха.

А втім, хуторяни не дуже й переймаються. Кажуть, що утримувати магазин надто дорого та й ходити за покупками майже нікому. Отож виручати червонолучан взялися два приватні підприємці з Максаків, які займаються реалізацією продуктів харчування. Один з них приїздить у вівторок, а інший – у суботу.

– Вони нам усе везуть, що замовимо, – кажуть вдячні хуторяни. – Отож у наших холодильниках є і ковбаси, і масло, і риба, а на столах – хліб, цукерки. Є і цукор, і сіль, і борошно, і сірники. Живемо добре.

А лікує санітарка

Жителі хутора, мабуть, уже і забули, як колись у них працювали школа, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт. Праце­здатні мали роботу на фермі і в рільничому відділенні лісківського колгоспу «Іскра».

Та хуторяни пам’ятають завідувача клубу Василя Чичкана, який запрошував на сцену старенького закладу культури самодіяльних артистів з Мени і Лісок. Із вдячністю згадують і медпрацівника з Максаків Надію Головченко, котра і максаківцям надавала допомогу, і до хуторян за будь-якої пори доби приходила на поміч. А у визначені дні в приміщенні ФАПу консультувала селян, проводила профілактичну роботу, організовувала медогляди.

Тепер же приміщення медзакладу нема, оглянути хворого не хуторі ніде і нема кому. Ліки від кашлю, тиску, серця, знеболюючі, йод, вату, зеленку і бинт доставляє жителям за Десну санітарний працівник Максаківського фельдшерсько-акушерського пункту.

– Нас і така турбота про наше здоров’я влаштовує, – каже Марія Бойко. – Це ж краще, аніж ніякої. Ця санітарка розбирається у ліках, порадить, що і від якої хвороби допоможе. Хоча що вже нам нарікати на свої недуги – організм зношений і роками, і важкими щоденними буднями.

З гомінкого Києва – у тишу

Порожніх, зарослих бур’янами у людський зріст хат у Червоних Луках достатньо. Можна облюбувати будь-яку, сторгуватися із спадкоємцями і жити у тиші і спокої, насолоджуватися луками, квітами, співом пташок.

Саме так зробили дві сім’ї киян – віруючі люди. Облаштовують на свій смак придбане житло, обробляють городи, щонеділі ходять на службу Божу до церкви Петра і Павла, що у Максаках, а у певні дні їздять на богослужіння до Києва.

– Вони у мене купують яйця, – каже Марія Бойко. – Такі гарні та культурні ці кияни, приємно з ними мати справу і спілкуватися.

– Не знаю, на скільки у них духу вистачить жити у цій глухомані, – додав Василь Чичкан. – Заріс наш хутір травами та будяками, уже і парканів не видно. А покосити їх нікому – сила покинула. Я звернувся до Лісківського сільського голови Миколи Лавського, аби він допоміг. Спасибі йому – послухав.

– Раніше у кожному дворі була корова, а то й не одна, і коні водилися, – каже Антоніна Індило. – А тепер на весь хутір одна корова і кінь – це у Григорія Васильця. А всі решта курей та качок тримаємо. Ну ще собак, бо без них ніяк – злодії атакують. Тягнуть усе, що зроблене з металу, не минають і мішка з дертю чи кошика з помідорами. І де їх стільки набралося? Раніше жили ми спокійно, а тепер відра, корита і все домашнє начиння ховаємо або в сіни, або під два замки у хліви.

Ось так живуть червонолучани – просто і невибагливо. Не дуже переймаються, що скоро міст понтонний складуть і дорога на «велику землю» буде відрізана.

– Нічого, човен є. А там крига виручатиме, навесні ж знову міст буде, – не журяться селяни. – Одного хочемо – аби здоров’я не підводило і щоб в усій Україні настав мир.