З журналістом житель Дмитрівки Олександр Присівок спілкувався просто і невимушено, ніби давній знайомий. Не часто трапляється у журналістській практиці, що контакт з’являється на першій хвилині розмови.

Холодна романтика

– Як згадаю молодість свою, то аж смішно стає, – каже Олександр Іванович, – скільки дурниць наробив, а все через недосвідченість, через небажання прислухатися до порад бувалих.

Після закінчення школи дмитрівському хлопцю захотілося романтики – Північ, великі гроші, красиве життя…

– Подався я з другом на ту Північ, – розказує Олександр Іванович, – молоді, зелені… Ех, що там казати, додому так захотілося, що світ немилим став. Не добув я і року серед білих ведмедів та й приїхав туди, де пуп закопаний. Усе у рідному селі гарне та миле. І чого від добра було добра шукати?

Влаштувався на роботу до Березнянського лісництва.

– П’ять років відпрацював, а тоді покинув. Якби не важке добирання на роботу, трудився, може, і до цього часу, – каже чоловік. – Взимку ж, як закидає все снігом, захурделить – хоч на крилах лети.

Пішов Олександр Присівок у колгосп. Вивчився на тракториста, у жнива пересідав на комбайна. Ця робота припала йому до душі. Та й мудрішим став – позаду була служба в армії, вітер з голови потроху вилітав.

– Небагато-немало, а 43 роки механізатором пропрацював, – не без гордості каже чоловік, – грамот маю десятків три, подяки у трудовій книжці записані, і подарунки та премії вручали.

– Може, і ордена якого удостоїлися, – не стримуюсь, аби не запитати.

– Для таких відзнак у мене груди вузькі – не було де той орден причепити, – одказує, жартуючи. – Я не за нагороди трудився зранку і до ночі, а за велінням совісті. І вся бригада у нас така була – ніхто не сачкував і за спину товариша не ховався. Як треба було, то і вночі орали, і без вихідних працювали, і у свята.

Чужі стали своїми

Чи за характером своїм, чи через надмірну відданість роботі Сашку Присівку не судилося одружитися у молоді роки. Дожив до чотирьох десятків без дружини, сім’ї. Знав роботу, домашні клопоти, у клуб іноді заходив, аби з хлопцями у доміно пограти. І хата його неподалік клубу стояла.

– Разом зі мною у тракторній бригаді працював товариш мій Віктор. Гарний був чоловік, – розповідає Олександр Іванович. – Повернувся додому, одружився, чотирьох хлопчиків і дівчинку Бог йому з дружиною послав. А тоді почав на очах згасати Віктор. Ніякі лікарі не змогли врятувати йому життя. Залишилася його Світла вдовою з п’ятьма дітками.

Минуло півроку, як осиротіла сім’я без чоловіка і батька.

– Дім у них був цегляний. Щоб зимової пори обігріти його, стільки палива треба. А де воно було у вдови? Отож вечорами вела усю свою дітлашню до клубу, де працювала завідувачкою, і вони там грілися, – згадує Олександр Присівок. – Мені так шкода було дітей, що я не витримав і забрав їх усіх у свою хату, сказавши, що віднині вони житимуть зі мною і своєю мамою.

Олександр Іванович упустив у свою душу чужих дітей, як своїх рідних. Згодом у них із Світланою Миколаївною народився синок Сашко.

Діти у Присівків виросли гарними. Правда, один з них, Володя, передчасно пішов із життя, якась хвороба швидко звела хлопця з світу.

– Усі мої діти мають роботу, – не без гордості каже щасливий батько, – найменший Сашко, схоже, збирається одружуватися. Дай Боже! Усі влаштовані, радіємо з дружиною за них, а самі старіємо. Уже не сила і корову утримувати, птицю тільки. А було ж усякої живності повен двір… Я ні про що не шкодую, а тільки дякую Всевишньому, який навернув мене зглянутися на сиріт, зігріти їхні душі від холоду і безвиході.

Коментарі закриті.