Днями наштовхнулась в інтернеті на есе «Я – українець», котре перемогло у одному з конкурсів. Автор роздумує над тим, хто ж він – українець чи ні? Не беручи до уваги фактичне громадянство, а скоріше духовну і ментальну грані національного самовизначення.

Ось рядки з цього есе: «Я не люблю сало, не ношу вишиванку і не знаю слів українського гімну. Я не перепливав Дніпро і не вмію танцювати гопак. На моєму столі не лежить «Кобзар», а на стіні не висять рушники. Моя кров червона, а не жовто-блакитна. Три найважливіших слова я сказав російською мовою. Я – українець? Я вболіваю за «Динамо» і за Кличка. Я бачив цю землю з ілюмінатора «Боїнга», але я повернувся. Я не буду жити там, де вулиці без імен, а люди без по батькові. Я залишуся… Тут дівчата читають в метро і пишуть вірші на парах з термодинаміки. Тут на грошах – поети, а не президенти. Тут жартують смішно і посміхаються чесно. З серця не викреслити п’яту графу. Я – українець!.. Я вірю в цю країну: я довіряю цьому повітрю – воно тримає купол, цим горам – вони тримають страховку, цим людям – вони тримають слово. Я люблю стук каблучків по бруківці Хрещатика, скрип снігу в Карпатах і шелестіння кримської гальки. Мені ніколи не забути української колискової і поцілунку на Андріївському. А ще: мені часто сниться неосяжне небо і поле соняшників. І мій син народиться тут. Я – українець!»

Що тут додати? Коли 18 років тому на телебаченні з’явилися закордонні фільми, дубльовані українською мовою, ми лаялися: «Нічого не розуміємо!». Потім звикли. Зазирніть у соціальну мережу теперішніх підлітків «В контакті» – вони пишуть повідомлення одне одному українською! І нехай ми, старші, ще занотовуємо у щоденник російською і прагнемо дивитися «Службовий роман» в оригінальній російськомовній озвучці, все ж ми навчилися відчувати себе українцями.

Коментарі закриті.