Життєва випадковість днями звела мене з Миколою Коноваленком з Мени. Подивувалася його хазяйновитості, зібраності і доброзичливості. Кілька років тому отримав травму, через яку став інвалідом, – на електроверстаті стругав дошку і випадково пошкодив пальці на руці.

Далі – ще одне випробування долі – тяжка хвороба, проти якої і він, і лікарі обласного диспансеру роками боролися і, здається, досягли бажаного результату.

Мав Микола дружину, з котрою ростили двох синів і донечку. Та жінці набридли чоловікові негаразди і вона залишила його. І дітей теж. Живе тепер батько зі своїми дітками у добротній хаті, котру власноруч збудував нині вже покійний його тато.

Старший син з армії повернувся, інший – школяр, як і донечка. Микола Коваленко ростить і виховує дітей сам. Заробляє на прожиток як може – допомагає добрим людям по господарству, ремонтує автомашини, велосипеди, побутову техніку.

Неподалік від будинку Миколи Борисовича живе одинока молода жіночка, яку відповідні служби вчиливчили бути доброю мамою двом її діткам, та так нічого з тієї науки і не вийшло. Синочка і доньку у неї відібрали, батьківських прав позбавили. Мама, яка своєю пенсією поїла-годувала дочку і її діток, відійшла у Вічність. Однак молодичка не журиться – у її хаті часто весело від хмільних застіль.

Ось такі полюси життя. Один шукає і знаходить своє місце у ньому, а інший – спускається на дно цього складного буття.

Коментарі закриті.