Волонтери з Менщини вчергове доставили 13-му мотопіхотному батальйону, де воюють багато хлопців з Чернігівської області і наші земляки зокрема, необхідні речі та продукти. «Наше слово» також не змогло залишитися осторонь.
Дорога
Виїжджали з Мени вже потемки. У мікроавтобусі семеро чоловіків: п’ять волонтерів і двоє хлопців з батальйону (обидва після госпіталю). У вантажному відділі – мішки і коробки, у причепі – те ж саме.
Дорога неблизька – майже 700 кілометрів в один бік. Відбулися однією прикрістю: на «чудових» сумських шляхах пробили колесо, мусили заїжджати на шиномонтаж.
Як перше нагадування про війну – міст під охороною військових поблизу Ізюму (майже на кордоні Харківської і Донецької областей, 45 кілометрів до Слов’янська). Хлопці-військові, що їхали разом з нами, попередили: далі рухаємося до самого Артемівська без зупинок, хіба що на блокпостах, ніяких перекурів і прогулянок узбіччям.
Далі блокпости пішли густо, вже серйозніші: бетонні блоки, мішки з піском, бойова техніка. Під Слов’янськом навкруг блокпосту вирви, дорожні знаки подзьобані кулями.
– Он бачите оту будівлю? – показує боєць з позивним «Бат» на височезний промисловий комплекс. – Отуди сепари примудрилися міномет витягти, хлопцям на посту спокою не давали.
Зараз Слов’янськ – українське тилове місто, але нагадування про жорстокі бої на кожному кроці: на околицях одні обгорілі скелети будинків, зруйнована церква, від кафе – лише одна стіна з вивіскою.
Переїжджаємо понтонний міст, бетонний терористи підірвали. Поля понад дорогою практично всі запорані. Мабуть, орали на зиму.
Артемівськ і базовий табір
Ось і Артемівськ. Звідси до Дебальцевого, де зараз хазяйнує ДНР, 40 кілометрів, напряму – ще ближче. До Горлівки, зайнятої сепаратистами, взагалі як з Мени до Березни.
У Артемівську практично жодних ознак недалекої лінії фронту: маса людей і автомобілів, ходить тролейбус, у магазинах хіба що пташиного молока немає. Тільки інколи проїде машина з військовими.
Української державної символіки мало, на стовпах – оголошення про поїздки до Москви, Ростова та інших цікавих міст. Зі слів солдатів, більшість жителів таємно чи явно симпатизують сепаратистам.
Тринадцятий батальйон зараз дислокується у селі неподалік Артемівська. Сам підрозділ розмістився на території чи то колишнього тракторного стану, чи колгоспного гаражу. Ворота на в’їзді закриті, поряд свіжовиритий окоп, неподалік караул з автоматами. Нас пропустили без питань, бо їхали у супроводі комбата.
Автотехніки небагато, та й та, видно, побувала у добрих бувальцях. Кухня, машина «швидкої допомоги». Після останньої ротації в батальйоні служать не лише бійці з Чернігівщини, є й з Черкащини, Миколаївщини, навіть зі Львівщини. На подвір’ї розкинулися намети. Тут бійці і живуть..
Щоправда, мінометники, де верховодять хлопці з нашої Дягови, знайшли собі «царське житло». Вичистили від сміття майже новий бетонний погріб, поставили дубові стійки, провели електрику, зробили нари із ящиків зі снарядів до «граду» (дошки довгі, якраз підходять), занесли «буржуйку». Запросили і нас у гості.
Сухо, тепло. У кутку – автомати. На столі сало, консерви, хліб.
– Годують добре, – розповідають хлопці. – Ще й волонтери підкидають.
Ми також привезли консервацію, мінеральну воду, цілу гору пиріжків, навіть мед і свіже молоко. Окрім того, труби для пічок, маскувальні сітки (саме ті, які в’язали і школярі з Менщини), запчастини до автомобілів.
Не побіг ніхто…
Аж не віриться у цьому мирному таборі у те, що йде війна. Але вона нагадує про себе. Посіченою осколками технікою, закопаними танками на пагорбах, автоматними та кулеметними чергами, які луна далеко розносить понад донецькими степами.
Тринадцятий батальйон не зганьбив військової честі. Разом з іншими підрозділами відбивали атаки у Вуглегірську, утримували Логвіново та Луганське. Жоден з бійців не кинув зброю, не побіг. Розвідники батальйону коригували вогонь артилерії, яка потім ущент рознесла сепаратистську автоколону. Старший розвідник з позивним «Вано» вивів з оточення групу бійців близько 90 чоловік. Жоден з них не загинув.
Усі три танки батальйону залишилися у вогняному дебальцівському пеклі. Але танкісти билися до останнього.
– За достовірними даними, один із наших екіпажів підбив два ворожі танки і бронемашину, розігнав піхоту, – розповідає комбат Сергій Мурований. – Гріх про хлопців щось погане казати. Воюють геройськи.
Кількадесят чоловік батальйон втратив пораненими, є загиблі, кілька хлопців потрапили в полон, ще кілька вважаються зниклими безвісти.
Багато нарікань з боку солдат і офіцерів на командування сектором. Дивує і дратує воїнів слабка взаємодія між підрозділами, суперечливі накази, не завжди своєчасна підтримка артилерії та надходження підкріплення. Але вони просто так звідти не підуть.
– Я тут для того, щоб війна не прийшла і на Менщину, – висловив загальну точку зору один із наших земляків. – Щоб мої діти не ховалися від обстрілів у підвалі.
Вечоріло. До батальйону приїхала пересувна лазня. Від кухні запахло вечерею. Прийшов час повертатися додому.
І якось щемко було на душі…
