Трудове життя Валентини Осипенко пройшло серед ягід та фруктівВона ніколи не бачила свого батька – він загинув на фронті смертю хоробрих. Дитинство її було бідним і важким у Чапаєвці на Менщині. Тепер у Валентини Микитівни усе є, але молодості не повернути.

Нова хата далася важко

Хата, у якій жила Валя з матір’ю-вдовою, дихала на ладан.

– Якось мама і каже, що треба стягуватися і будувати нову домівку, бо ця будь-якої миті може привалити, – згадує Валентина Микитівна. – Брат пішов і виписав лісу. Щоб за нього заплатити, треба були гроші, яких у нашій сім’ї не водилося. Тож пішла я, неповнолітня, на свиноферму, аби відробити за будматеріал. Два роки працювала, жодної копійки не заробила, зате за ліс наша сім’я розрахувалася.

Будучи малою, Валя разом з однолітками бігала до радгоспного саду, лісу і збирала сливи, яблука, ягоди. Вона добре знала, коли і що дозріває, де найбільші у лісі ягідники. Усе, що назбирувала, несла додому. А ненька лад давала – фрукти йшли на варення і повидло, засушувала на узвар, а з ягід теж варення варила і смачнючі вареники. Так і виживали.

Коли Валі виповнилося 18, офіційно працевлаштувалася на ягідники, якими колись славився чапаєвський радгосп. Згодом старанну дівчину перевели до садового розсадника.

– Робота там надзвичайно цікава, – каже жінка. – Ті саджанці, як малі діти – до них треба ставитися з любов’ю, обережністю і відповідальністю.

Ще через якийсь час Валентину перевели на роботу до виноробного цеху.

– За роки праці там мене нагородили медаллю «За доблесний труд», – посміхається Валентина Микитівна, – якою я дуже горджуся. Скажу, що робота в саду, ягідниках надзвичайно важка. Полуниці треба було доглядати з весни і до кінця літа щодня. А це і палюче сонце, і негода, і весь час нагнувшись. А сад «діставав» обрізанням гілок. Від пилки, якою обрізали хворі, сухі і зайві гілки, німіли руки, дуже боліли.

У квітковому диві

Вийшовши заміж, Валентина народила двох дітей, 40 літ прожила у парі з чоловіком, а тоді сімейне життя у Осипенків не склалось.

До пенсії вона доробила у садовій бригаді. І раптом біда – загинув син.

– Як я цю втрату пережила – і досі не знаю, – витирає сльозу жінка. – Як моє серце не розірвалося на шматки, як воно з грудей не вискочило?..

Помер і колишній чоловік, теж переживала, адже стільки літ були разом.

– Я взяла себе в руки, – каже Валентина Микитівна, – дочка допомогла мені грішми, то я купила у рідних мені Червоних Партизанах дім, зробила в ньому ремонт, воду і газ провела. Так і живу – у теплі і добрі.

Ходить до лісу по гриби і ягоди, обробляє город, насіває квітів, скільки її душа бажає.

– Вони мене лікують від самотності і хвороб, – запевняє, – ото длубаюсь на клумбах, забуваю про тиск, болі у руках. Так мені добре серед півоній, тюльпанів, петуній, жоржин, чорнобривців, нар­цисів. Душа співає і життя не здається таким сірим і буденним.

Усі підвіконня її затишного будинку заставлені вазонами з кімнатними квітами. Краса казкова! Деякі приваблюють червоними гронами, інші – помаранчевими суцвіттями. Ще біля гарних квітів навесні знаходиться місце для розсади перцю, помідорів та інших овочів.

– Я люблю вишивати, – зізнається Валентина Осипенко, – хоча зір уже не відмінний, однак не відмовляю собі у цьому жіночому задоволенні.

Валентина Микитівна стала вже прабабусею і дуже цим пишається.

– Дякую Богу, що мене і донині поважає дружина мого покійного сина, у гості приїжджає зі своєю новою сім’єю. Онучок Максимко любить бувати у мене, – розповідає щаслива бабуся. – Дочка живе у Броварах, дуже піклується і підтримує мою старість. Усе у мене добре, от аби ще здоров’я не підводило, то жити до ста і більше літ згодна.

Коментарі закриті.