Довге життя прожив після Великої Вітчизняної макошинський ветеран Микола Пархоменко. А й досі інколи вночі приходять спогади про ту страшну битву. І знову неначе здригається земля, гримить бій, а він подає своєму бойовому побратиму снаряд і вірить, що повернеться живим додому.

Він за неї бачить, вона за нього – чує

Понад 60 років прожили у парі подружжя Пархоменків. І, дякувати Богові, доживають віку разом. Щоправда, здоров’я вже не те – мають за плечима майже по дев’яносто років.

Років зо три, як Марія Миколаївна зовсім перестала бачити, тож Микола Михайлович узяв на себе усю хатню роботу: і їсти зготує, і грубку витопить. Незважаючи на такий поважний вік, ще виглядає нівроку, тільки чує погано. Ото посядуть перед телевізором – він їй розказує, яка картинка на екрані, вона йому голосно переповідає сюжет.

У хаті стареньких чисто й охайно, є гаряча вода. Раніше тримали чимале господарство, а тепер уже не дужають. Ясна річ, усіляко допомагають діти, а їх у Пархоменків троє: дві доньки та син, усі з родинами живуть тут же, у рідному селищі.

– Маємо велику родину, дев’ять онуків та стільки ж правнуків, – каже Марія Миколаївна. – Ото як були малими, усе до діда з питаннями про війну чіплялися. Хоч і давно те було, а не забулося.

Утік із госпіталю

Довгим виявився для Миколи Михайловича воєнний шлях, аж сім років чекали на нього рідні.

– Як у березні сорок четвертого мені стало вісімнадцять, так і призвали на війну, – розповідає ветеран. – Трохи підучили, як гвинтівку тримати та протигаз натягувати – і на фронт. Я в артилерії був, снаряди підносив. Зустрів Перемогу у Кенігсбергу, там мене і поранило у шию. У госпіталі сказали, що відправлять у піхоту, то я звідти утік до своєї частини. Хоч і лаяли мене командири, та зі своїми краще.

Цікаво розповідає Микола Михайлович, як після Перемоги їх перекинули на схід, на кордон із Китаєм. Довелося потім пішки йти територією Монголії, то хоч надивився на табуни верблюдів.

Пізніше Микола Пархоменко отримав наказ супроводжувати полонених японців у Читу, два роки вартувати їх на шахті, у лісі. А з Чити у 1948 – 49-му потрапив на Колиму, теж довелося ліс пиляти, навчання проходити.

Аж тільки у 1951-му Миколу нарешті демобілізували, тож, не гаючись, подався до рідних. А незабаром пішов у прийми до Марії, котра із матір’ю жила.

– Нелегко нам тоді жилося, бідно, – каже Марія Миколаївна. – А тоді чоловіку робота на нашій судноверфі знайшлася, і я там працювала. Стали обживатися, ось цю хату перебудували.

Аж не віриться

Хоч і старенький вже ветеран, однак не лишає поза увагою те, що відбувається в нашій країні, слідкує за новинами, читає газети.

– Ну хіба могли ми тоді на фронті подумати, що через десятиліття підемо один на одного, – каже схвильовано. – Що браття-росіяни підуть на нас війною, будуть нищити нашу землю. І що Німеччина, від якої ми колись боронилися, тепер заступається за нас. У голові не вкладається, чесно. Моя донька, учителька у місцевій школі, нерідко просила розповісти школярам про війну. Як дітям пояснити усе те, що коїться? Самому б зрозуміти…