З висоти 70-річчя від початку Великої Вітчизняної війни, з трагічної дати 22 червня 1941 року усвідомлюєш і розумом, і серцем, що та найкривавіша за кількістю жертв війна була справді і священною, і народною.

Священною, бо кров, пролита за рідну землю її захисниками і визволителями, страждання і муки, перенесені населенням від рук загарбників, у всі часи за християнською мораллю вважались воістину праведними, такими, що принесені в жертву заради торжества добра над злом, яке уособлював фашизм.

Народною ж Велика Вітчизняна стала тому, що на захист рідної землі і всієї своєї Батьківщини піднявся весь народ, усі його верстви й покоління. І про це з усією переконливістю можна судити, виходячи з тих фактів воєнного лихоліт­тя, які будуть навічно вкарбовані в історію Чернігівщини й України.

Трагічна дата вічної пам’яті і скорботи за полеглими у боях, за катованими в лиховісні роки окупації земляками, всіма, хто захищав і визволяв Чернігівщину, боровся з ворогом в партизанських загонах і підпільних організаціях, на моє тверде переконання, сьогодні повинна об’єднувати і старші, і молодші покоління полісян високими почуттями поваги і пошани до тих, хто ратною доблестю і громадянською мужністю, ціною життя 128 тисяч мирних жителів, десятків і десятків тисяч захисників і визволителів Сіверянського краю вистояв і переміг у жорстокому двобої з ненависним ворогом, смертю смерть здолавши.

Ще, на щастя, є живі свідки тієї страшної трагедії і того звірства, з яким гітлерівці знищували мирне населення нашого краю. З перших днів окупації, з перших годин встановлення «нового порядку» – розстріли, шибениці, спалені дотла разом з мирними жителями села. Це далеко не повний перелік кривавих злочинів, які чинив на нашій землі окупаційний режим. Та як не лютував ворог і його прихвосні, він так і не зміг зламати волю і мужність жителів Чернігівщини, їхньої віри в перемогу над загарбниками.

У допитливу пам’ять нинішніх школярів, юнаків і дівчат сьогодні, після 70 років початку Великої Вітчизняної, повинні бути буквально вкарбовані славні імена героїв – партизанів і підпільників, захисників і визволителів Чернігівщини, а також вражаючі до болю в серці факти злочинів проти людяності, вчинених на території області. Бо й справді, як наголошував наш славетний земляк, автор кіноповісті «Україна в огні» Олександр Довженко, без пам’яті немає совісті.

Імена Героїв Радянського Союзу, уславлених партизанських командирів Олексія Федорова, Миколи Попудренка, Юрія Збанацького, мужніх підпільників Якова Батюка, Олени Білевич, членів Холминської молодіжної підпільної органі­зації і багатьох, багатьох інших, хто за визволення рідної землі і Батьківщини віддав життя, мають сьогодні сповнювати серця молодих полісян почуттям гордості і поваги за їхній жертовний подвиг. І так само непідробними почуттями скорботи і ненависті до фашизму молоді серця мають наповнювати факти звірств, вчинених фашистами та їх посіпаками. Спалені і розстріляні Козари в Носівському ра­йоні, Яцеве, Ведильці і Пакуль – в Чернігівському, Поділ – в Срібнянському і більше двох десятків інших сіл, в котрих жителів розстрілювали або спалювали живцем у школах, колгоспних клунях і навіть у церквах. Сотні ярів і лісових околиць під Черніговом, в Прилуцькому, Сосницькому, Варвинському і інших районах області були заповнені трупами наших земляків єврейської національності, полонених червоноармійців, активістів, членів їхніх родин. Фашисти і їх поплічники не щадили ні немовлят, ні жінок, ні хворих. Кривавий слід вчиненого фашизмом геноциду в нашій області і по всій Україні не змити довіку ніякими намаганнями де­яких політиків і істориків перелицювати історію, затьмарити брехнею трагедію і героїзм наших співвітчизників.

Хіба можна стерти з пам’яті поколінь дату 1 – 3 березня 1943 року, коли в Корюківці каральних загін гітлерівських окупантів з особливою жорстокістю знищив близько семи тисяч мирних жителів містечка. Трагедія нашої Корюківки стала найстрашнішою за кількістю одночасних жертв із відомих розправ нацистів не лише в Україні, але й у всій Європі. За кількістю жертв ця трагедія перевищує білоруську Хатинь, чеське Лідіце, французький Орадур – ці всесвітньо відомі символи фашистських злодіянь проти людства. На моє переконання, Корюківська трагедія має стати всесвітньо відомою і довіку пам’ятною для усіх поколінь людських не лише в Україні. Задля цього трагедії має бути неодмінно надано статус меморіалу або пантеону міжнародного значення. Щоб не лише громадяни України чи країн Співдружності, але і Європи та інших континентів одержали можливість приїхати сюди вклонитись вічній пам’яті безневинних жертв Другої світової і Великої Вітчизняної, виявити свою скорботу і світлу печаль за полеглими, як сувору засторогу будь-яким проявам нацизму, фашизму і екстремізму.

Так, без пам’яті не буває совісті, як без осмисленого з позицій правди минулого не можна побудувати гідне майбутнє, підвалинами якого б стали висока людяність і вбережені від насильства  і гніту права людини як запоруки її вільного і демократичного розвитку.

Григорій МАНЬКОВСЬКИЙ, народний депутат України.

Коментарі закриті.