Свою точку зору з приводу віку нашого міста презентує колишній директор Менського районного краєзнавчого музею Галина Сироткіна:
Прочитавши у «Нашому слові» статтю Олександра Солтана «Білі плями» минувшини, або Скільки років нашій Мені?», зокрема, розділ «Звідколи вести відлік?», не можу погодитися із висновками автора. Вважаю, що багаторічна робота поряд із Володимиром Покотилом у районному краєзнавчому музеї дає мені право стверджувати: ні він, ні Дмитро Калібаба ніколи не погоджувалися з тим, що перша згадка про Мену сталася у 1408-му році. Це домисел Олександра Солтана.
Факти говорять про інше
І в першому, і в другому виданні радянської енциклопедії «Історія міст і сіл УРСР (Чернігівська область)», а потім і в енциклопедичному довіднику «Чернігівщина» за 1990 рік подається одна і та ж дата першої згадки про Мену – 1408 рік. Там обмежилися лише довідкою Інституту археології.
Редакціями енциклопедій та довідника відкинуто дослідження Володимира Покотила, а також не взято до уваги те, що в районному краєзнавчому музеї є багата археологічна колекція. Ці знахідки виявлені в Мені та на її околицях і свідчать про існування на території нашого міста поселень давниною трьох чи навіть чотирьох тисяч років.
Окрасою експозиції музею є два бронзові браслети та фібула VІІ – ХІІІ століть, знайдені на триметровій глибині під час копання торфу в поймі річки Мена. Також при добуванні торфу було виявлено носову частину великого судна, а це говорить про те, що річка Мена була колись глибоководною і судноплавною. За Дубрівкою вона впадає в Десну, а з Десни можна було дістатися до Дніпра, з Дніпра – у Чорне море.
Наші предки використовували цей водний шлях, по ньому завозили різні товари, які не вироблялися в нашій місцевості. Цікаво, що й нині прилегла до річки місцевість у напрямку до села Величківка зветься «Пристань».
Через Мену проходив давній сіверянський шлях, який за часів Київської Русі зв’язував два князівства – Чернігівське і Новгород-Сіверське. Умовною межею поділу між ними була річка Мена, на березі якої проводився обмін товарами.
Отже, займаючи таке зручне положення, це поселення стало важливим місцем торгівельного обміну, звідки й назва населеного пункту – Мена. Адже давнє слово «мена» є синонімом нині вживаного «обмін».
Працював як справжній науковець
У своїх дослідженнях Володимир Покотило також звертався до фундаментальних довідникових видань: дореволюційних (до 1917-го року) та радянських. У нього була величезна власна бібліотека, сам Володимир Федорович вільно володів шістьма мовами, читав і перекладав зі словниками ще з двадцяти мов. Навчаючись у Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка, на курсах оволодів арабською мовою, польською вільно спілкувався з двома студентами, які жили разом із ним в одній кімнаті гуртожитку.
Вступаючи до університету, складав екзамен з німецької мови. Але, як зізнавався Володимир Покотило, вона йому так набридла на фронті, що з першого курсу почав вивчати англійську «з нуля». І оволодів нею так, що по закінченню навчання в університеті мав вибір: або вступати до аспірантури, або працювати в Канаді. На жаль, через сімейні обставини скористатися такими пропозиціями йому не вдалося, тому працював у музеї як справжній досвідчений науковець.
Мрія створити музей, подібний до сосницького, де на той час працював Юрій Виноградський, виникла у краєзнавця ще з дитячих років. Коли він із батьками жив у Шабалинові Коропського району, часто бував у Сосниці (на базарі торгували молочними продуктами та рибою). На зворотному шляху батько з сином завжди заходили до музею. Допитливість малого Володі, з якою той придивлявся до експозицій, помітив Юрій Виноградський. Згодом він давав прості завдання хлопцеві щодо пошуку археологічних знахідок, а той робив це залюбки.
Музейна справа стала для затятого краєзнавця справою всього його життя. У березні наступного року менському районному краєзнавчому музею, який носить ім’я Володимира Покотила, виповниться 60 років. А самому засновнику 28 липня 2014-го року було б 90.
Докази
В «Географическо-статистическом словаре Российской империи» (1866 рік, том третій) згадується: «Местечко это еще в Х веке было значительным и крепким городом. В 1066 году город был взят Святославом и Всеволодом Ярославичами, при чем жители были изрублены. В 1104 году к нему без успеха подступали войска князей русских. В 1115 году Мена была осаждена Великим князем киевским Владимиром Мономахом».
У праці «Историко-статистическое описание Черниговской епархии» Ф.Гумілевського (книга VІ, 1872 рік, ст.112) про Мену сказано: «Город, без сомнения, дотатарский».
Такі ж дані про Мену наведені і в «Энциклопедическом словаре» Брокгауза і Єфрона (том ХІХ, книга 30, 1896 рік, ст. 920).
Свого часу Володимир Покотило спілкувався з відомим українським географом, педагогом та краєзнавцем, членом Географічного товариства України, кандидатом педагогічних наук Миколою Янком. В одному з листів Микола Янко підтверджував, що річка Немига, яка згадується у Лаврентіївському літописі, тече територією Сосницького району. Також Микола Янко у першій редакції «Топонімічного словника-довідника Української РСР» зазначає, що місто вперше згадується у Лаврентіївському літописі під 1066-м роком.
Володимир Покотило був знайомий із багатьма видатними науковцями та письменниками, співпрацював з ними. Постійний зв’язок мав із чернігівськими археологами. Його книга «Юний краєзнавець» не один десяток років була посібником для студентів-істориків у Чернігівському педінституті.
У 1995-му році було завершено капітальний ремонт у районному музеї, була оновлена експозиція. Але не змінилася у ній дата першої згадки про Мену: 1066-ий рік. І найголовнішим є посилання на Лаврентіївський літопис, адже саме тут згадуються міста Блистовіт і Хоробор. Назву Хоробор зберігає і нині невеличка річечка, яка тече від Слобідки і впадає в деснянську затоку Лиман біля макошинського заводу «Сільгоспмаш». А неподалік від неї, на підвищенні – велике городище, залишки давнього міста, археологічна пам’ятка, яка нині взята під державну охорону.
З ХІ століття Київська Русь почала розпадатися на окремі князівства, які не могли чинити опору загарбникам. Довгий час її терзали половці (згадаймо «Слово о полку Ігоревім»), ще впертішою була боротьба з татаро-монголами. На території Мени було знайдено татарські монети того періоду та кінська підкова. Місто не згадується ні в яких документах з 1115-го по 1408-ий рік. Очевидно тому, що1239-го року було зруйноване татаро-монголами, як і більшість населених пунктів Чернігівщини. На Менщині донині зберігаються географічні назви: урочище Татарський брід, озеро Ташлик, прізвища – Монгол, Шупик, Шульга та ін.
Свого не цураймось
Я працювала в районному краєзнавчому музеї з лютого 1981-го року і була свідком, як Володимир Покотило та Дмитро Калібаба готували до друку статтю про Мену до другої редакції УРЕ (російською мовою). Текст був затверджений і поданий до друку, але редакційна група категорично відмовилася друкувати посилання на два літописи. Потрібно було вибирати: або на Лаврентіївський, де згадка про Мену датована 1066-им роком, або на Іпатіївський, в якому подається дата 1408-ий рік і не звертається увага на те, що місто було знищене татаро-монголами. Друга версія більше влаштовувала російське видання енциклопедії.
Зрозуміло, з точки зору тодішньої ідеології: під керівництвом князя Свидригайла вже тоді українці просили допомоги у росіян. Так і була «перенесена» у часі перша згадка про наше місто з 1066-го на 1408-ий рік.
Але це не означає, що автори статті Володимир Покотило та Дмитро Калібаба згодилися з таким твердженням. Скрізь, де тільки можна було, вони свою думку відстоювали.
Я пам’ятаю, як улітку 1985-го року до музею зайшов Дмитро Панасович і схвильовано почав розповідати, що йому вдалося ознайомитися з версткою енциклопедичного довідника «Чернігівщина», який ще тільки готувався до виходу в світ (виданий він 1990-го року). Там знову перша згадка про Мену датована 1408-м роком. Удвох з Володимиром Федоровичем вони склали лист-запит до редакції довідника. Я той лист надрукувала на друкарській машинці, а Дмитро Калібаба надіслав його редакторам довідника.
Через деякий час надійшла відповідь: дякували за турботу, а також пояснювали, що площа для друку довідки про Мену дуже обмежена (і це, мабуть, головне). Тож при створенні її бралося до уваги друге (російське!) видання УРЕ. Ще пообіцяли, що при перевиданні довідника обов’язково врахують версію авторів щодо першої згадки про Мену.
Пишу все це не для того, аби принизити Олександра Солтана, його гіпотеза досить цікава. Певний час я вже не працюю в музеї, але, віддавши кілька десятиліть свого життя цьому закладу, його долею продовжую перейматися. У нашому музеї є багато цінних матеріалів, які дають нам можливість глибше зрозуміти: хто ми, який шлях пройшли і куди насправді рухаємося. То ж, «і чужому научаймось, і свого не цураймось».
