Досвідчений поліграфіст, розсудлива і мудра жінка, найлагідніша у світі мама, справедлива свекруха, добра бабуся двом онучкам і любляча прабабуся козачатам-правнукам. Це все Тетяна Степанівна. За плечима у неї 86 літ, а загальний трудовий стаж налічує… 54 роки.
Дитинство з присмаком сльози
Таня у десять років зосталася без мами – та померла від запалення легень. Батько не знав, як дати раду своїм сімом дітям. Працював у колгоспі, де платили копійки. Незабаром у сім’ю привів жінку, яка намагалася замінити дітям матір.
– Загалом, вона не була поганою жінкою, – каже Тетяна Степанівна, – але ж не рідна мама. Нічого, поросли всі. Я в сім’ї була найменшою, але виконувала всі домашні і городні роботи, як і старші мої брати і сестри. На жаль, нікого з них уже нема на цім світі, а я ще топчу ряст, бачу сонце і своїх рідних. Це велике щастя.
Одразу по закінченні війни Тетяна пішла до Батуринської районної друкарні і попросилася, аби її взяли учнем у складальний цех. Після стажування п’ять років працювала складачем ручного набору. Зарплата була високою.
Від Сумщини до Мени
Згодом Тетяна вийшла заміж, разом з чоловіком стали жити на Сумщині. Одразу вдалося і працевлаштуватися – друкарем навчально-льотного відділу в одній з військових частин, яка мала свою поліграфічну базу.
Там пропрацювала п’ять років. Жіночого щастя з коханим Дмитром не спізнала – любив чоловік більше не її, Таню, а чарку. З чотирирічним сином мусила повернутися до Батурина.
Її з радістю прийняли у друкарню. Та працювати довго не довелося – Батуринський район розформували, друкарню ліквідували. Тетяну Бабич працевлаштували у Борзні.
– Працювала у тамтешній друкарні верстальницею районної газети, – розказує Тетяна Степанівна. – Мені і тут повезло на добрих колег, та незабаром знову довелося пакувати речі – і Борзнянський район розформували.
Запропонували Тетяні Бабич їхати на роботу до Новгорода-Сіверського. Та вона знайшла собі хлібне місце ближче від домівки – у Бахмачі. Два роки там пропрацювала, а 1963 року по запрошенню приїхала до Мени.
– Працювала я в Сосниці, хоча до Мени мене заманили, – каже жінка. – На той час друкарня менська випускала бланочну продукцію, газета районна виходила у Сосниці. Ото щодня і їздила туди. Згодом Мена і Сосниця стали випускати кожна свою газету. Друкарня «Колгоспної праці» знаходилася у нинішньому приміщенні музею, а редакція газети – через дорогу у невеликому будиночку.
Професійна майстерність
Тетяна Бабич дуже швидко стала взірцем на роботі. З нею радилися, у неї вчилися, її шанували.
– Важко було, ніде правди діти, – зізнається Тетяна Степанівна. – Бланки і газету верстали вручну. Уявіть: кожну літеру треба було складати до літери пальцями. Коли було все готово, ті літери змащували фарбою, клали наверх аркуш білого паперу, руками притискали його – виходив відбиток тексту. Згодом відповідальний секретар редакції з тих відбитків макетувала сторінки газети. Їх вичитували коректор, черговий, редактор, коли цензурний відділ райкому партії усе перевірить, перечитає і завізує «в світ».
Згодом газетному цеху поталанило: з’явився лінотип – машина, яка відливала у металі набрані рядки. Потреба у ручному використанні складальних кас відпала.
– Друкували газету з кожним роком якіснішою, – пригадує Тетяна Бабич. – Мали ми і свою електростанцію, яка ставала у добрій нагоді, коли зникало світло.
І так пропрацювала у друкарні Тетяна Степанівна до виходу на пенсію.
– Згадую добрим словом своїх колег – подружжя Валентину і Бориса Одноралів, Володимира Однорала, Бориса Малину… А директор друкарні Олексій Барильников для нас усіх був прикладом відповідального ставлення до роботи, майна, громадських доручень. Звичайно, усього траплялося. Один раз довелося передруковувати весь тираж газети, а іншого – давати поправку. Життя є життя.
Поліграфічний рід
Після виходу на пенсію Тетяна Степанівна не стала сидіти склавши руки. Без одного 20 років пропрацювала кур’єром-прибиральницею у прокуратурі. Допомагала сину ростити його донечок.
До речі, син здобув спеціальність інженера-поліграфіста, а одна з його доньок – Інна – докладає знань і вміння у творення найближчої газети.
Тетяна Бабич пишається своєю родиною. А найбільше радіє правнукам – Марку, Артему і Владику.
За свою багаторічну роботу має жінка не один десяток грамот, дипломів. Є і медалі – за труд в ім’я Вітчизни. Та серед них три найдорожчі – ювілейні, які їй вручили як учаснику Великої Вітчизняної війни. Посвідчення до них підписані Президентами України – Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком і Віктором Януковичем.
Тетяна Степанівна, незважаючи на свій поважний вік, багато читає, слідкує за подіями в країні, подає руку допомоги стареньким і хворим сусідам, звичайно ж, допомагає своїй родині.
