Призупинення процесу підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС викликало численні мітинги в Україні. Найбільше політичних акцій відбувається у столиці. Учасниками їх були і жителі Менщини.
Ми – європейська нація
Серед тих, кого не залишили байдужими події в Києві, – Надія Тюшкевич, голова районної організації ВО «Батьківщина». Ось її враження:
– На попередніх мітингах на підтримку євроінтеграції панувало піднесення, учасники скандували багато патріотичних гасел. А 2 грудня, після побиття Майдану, настрій змінився – люди вже були готові до дій. Зовнішньо це проявлялося, перш за все, в мовчазності колон. Вже було зрозуміло: протест переростає у нові форми. Це, можливо, і наших лідерів підштовхнуло до дії.
На мітинг кияни вивели багато дітей. В одного маленького хлопчика, що стояв неподалік спецпризначенців, питаю: «Що б ти сказав отим дядям, що побили людей?» Він задумався, а тоді відповідає: «Помінять професію».
А ще на Майдані я зрозуміла, що українці, хто б там що не казав, таки справді європейська нація. Оця толерантність до влади, оця терплячість народу говорить про нашу цивілізованість, вроджену інтелігентність.
Єднання було фантастичне
Олександр Неженець, в. о. голови міської організації «Свобода», в політичних акціях брав участь неодноразово. Щодо останніх подій розповідає:
– Я був на всіх трьох останніх мітингах, які в Києві проводились: перший – на Покрову, коли збиралися одні свободівці, 35 тисяч нас було там, потім ще один, і в неділю, 2 грудня.
Що мені впало в око, це те, яка була в людей реакція. Перший марш «Свободи» – ми йшли по вулицях, кияни проходили мимо, хто підтримував гаслами, хто мовчки йшов, дивилися скоса. Під час другого люди вже зупинялися, більше придивлялися до гасел, багато фотографували, проїжджаючі машини сигналили.
Але 2 грудня… Йдемо в колоні по вулиці, і зліва, і справа всі тротуари забиті людьми. Ми проходимо під свободівськими прапорами, я перший крикнув: «Слава киянам!». Натовп підхопив гасло, а кияни у відповідь: «Слава жителям Закарпаття!». Ми кричимо: «Та яке там Закарпаття, хлопці! Ми з Чернігова, з Мени, з Макошине!»
Відчувалося єднання. Якщо раніше стояли на дев’ятих поверхах і спостерігали, то тепер виходили, приєднувалися. А в метро їхали, то всі пасажири разом співали «Реве та стогне Дніпр широкий»…
Якби мене хтось запитав, за що ти йдеш, я б сказав: «Я йду за себе, за майбутнє своєї дитини і за майбутнє своїх онуків».
