Менянин Ігор Касьянов, хоч і має за плечима 59 років, не зміг залишатися осторонь буремних подій. Він добровольцем пішов на фронт, зараз – водій-санітар 13-го мотопіхотного батальйону.
«А ось ця «пані», яку звуть Пуля, жила у бліндажі в Луганському, – гладить собаку Ігор Касьянов. – Я її звідти мало не за пазухою вивіз і через волонтерів передав додому в Мену. Хоч і має досить «сепаратиський» характер – нічого, нехай до мирного життя звикає».

Менянин Ігор Касьянов, хоч і має за плечима 59 років, не зміг залишатися осторонь буремних подій. Він добровольцем пішов на фронт, зараз – водій-санітар 13-го мотопіхотного батальйону. За кілька місяців чоловіку довелося побачити стільки, що вистачить на все життя. Своїми враженнями і думками воїн поділився з читачами «Нашого слова».

Фронтові дороги

– Якраз на старий Новий рік наш підрозділ відбув на схід, – розповідає Ігор Георгійович. – Я добирався своїм медичним «Фордом». Місце дислокації – селище Луганське Донецької області. Спочатку було більш-менш спокійно, хоча будинки мирних жителів сепаратисти обстрілювали постійно. По наших позиціях теж працювала артилерія, але якось невміло – снаряди йшли вбік, де практично нікого не було. А за їхнього снайпера ми навіть тост проголошували: стріляв кілька днів, та нікого навіть не поранив.

З початком боїв за Дебальцевський виступ ситуація різко змінилася.

– Першого загиблого з 13-го батальйону мені довелося вивозити із Вуглегірська, – продовжує розповідь солдат. – Загинув від розриву танкового снаряда. Потім вивозив поранених із Луганського, Дебальцевого. І не тільки з нашого батальйону, а й 128-ї гірсько-стрілкової та 30-ї бригади, інших частин.

Їздити часто доводилося під обстрілами та мінометними вибухами. Червоний хрест на машині для «ополченців» нічого не значить. Особливо небезпечним було так зване «горло» – дорога поблизу Луганського, що проходить між двома водосховищами і на якій машина, мов на долоні.

– Основна маса поранень – осколкові, – говорить Ігор Касьянов. – Теперішня війна – це війна артилерій. У ближній бій сепаратисти і російські найманці вступати не хочуть, бо знають, що можуть міцно отримати по зубах.

«Застрельте мене…»

Довелося водію-санітару бачити і поранених сепаратистів. І не дивно, адже буває, що і наших поранених лікують у Донецьку чи Луганську. Йде війна, але це не значить, що всі втрачають людську подобу.

– Особливо мені запам’ятався один випадок у госпіталі в Артемівську, – згадує Ігор Георгійович. – Лежить поранений, увесь обгорілий. Біля нього клопочуться медики, на стіні – дитячі малюнки. Потім волонтери підійшли: «Чим вам допомогти? Погодувати, поголити, ось шкарпетки в’язані…». А він каже: «Застрельте мене!». І сльози в очах. Виявилося, воював за «Новоросію», чекав, що «фашисти» катувати будуть. А тут таке. Чоловік прозрів.

Хоча усяких вистачає. Є на боці «ополченців» зомбовані, є ті, що за гроші воюють, а бувають і випадкові люди. І серед мирного населення немає однорідності.

Про схід і «Беркут»

– Наприклад, у Вуглегірську погляди більше проросійські, – вважає водій-санітар. – А у Луганському люди плакали, щоб ми їх не залишали. Складно все. Їду, а по дорозі дівчина студентського віку йде із сумками. Підвіз трохи, розговорилися. Питаю: «Чому не виїжджаєте подалі від війни?» А вона: «Куди ми поїдемо? Усі родичі – на тому боці. А по чужих містах милостиню просити соромно».

Але найбільше нашого земляка вразило ставлення до українських солдат у Артемівську. Каже, нічого гріха таїти: після виходу з Дебальцевого наші військові спочатку повели себе в Артемівську не дуже коректно – дався взнаки фронтовий синд­ром. Але люди сприйняли все з розумінням.

– Хлопців-фронтовиків місцеві жителі буквально за кілька годин розібрали по домівках, – пригадує Ігор Георгійович. – Годували, допомагали. На вулиці тобі хтось обов’язково намагається у кишеню хоч булочку чи пакетик насіння всунути. У магазині без черги пропускають. У госпіталі дівчата-медики з ніг від утоми падають, але вважають, що так і має бути. Не даром місцеві кажуть: «Ті, хто війну починав, вже давно в глибокому тилу». На 100 чоловік набереться хіба кілька таких, що за «Новоросію».

Здивувався солдат, коли на одному із українських блокпостів побачив хлопців у формі з шевронами «Беркута». «А я свій шеврон нічим не заплямував», – відповів на запитання «беркутівець». І «прасувала» цей блокпост ворожа артилерія не менше, ніж інші, а ніхто здаватися не побіг. Мабуть, не варто робити швидкоплинні висновки: не все так однозначно і просто.

– Узагалі на війні, немов під мікроскопом, стає зразу зрозуміло, хто чого вартий, – каже Ігор Касьянов. – Ми довели – українці сильний народ. Якби ще нам таку техніку, якою Росія наводнила окуповані території, то і вій­на б скоро закінчилася. Нашою перемогою.

Коментарі закриті.