Закортіло саме такої назви – у стилі старовинних витончених романів зі свічками, підземеллями, замурованими жертвами підступних убивць і мужніми героями, які завжди встановлюють справедливість. Утім, навіть у радянські часи, десь так років із сорок тому, популярністю користувався фільм «На графських руїнах», у котрому відбувалося дещо подібне, лише, звісно, з революціонерами в головних ролях.
А от гість нашої редакції Микола Скирта знає від батька цілком справдешню, близьку за духом історію, що сталася на початку п’ятдесятих років у Менському районі, пише Хвиля Десни.
— Батько розповідав, що саме тоді він одружився, й молодята, прагнучи власного житла, розпочали будівництво. Часи були тяжкі, стягувалися як могли. А от із цеглою для печі – хоч плач. Адже не просто «дефіцити», такі знайомі нам за доби брежнєвського застою – повна відсутність багатьох необхідних речей. І ось… Мати працювала в Домницькому госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни санітаркою. Звернулася до начальника госпіталю, побідкалася. А той і каже – хай чоловік піде в церкву, закриється зсередини, щоб менше людей бачило, і надовбає з підлоги цегли – безплатно. Все одно її знесуть.
— Тут треба нагадати, що госпіталь опанував територію і споруди знаменитого осередку українського чернецтва – Домницького монастиря, з унікальними архітектурно-історичними пам’ятками…
— Отож батько пішов до церкви роздивитися, де краще довбати. З’ясувалося, що не все так просто, бо клінкер століттями тому припасовували дуже щільно…
— Уміли предки будувати. Та й якість матеріалів непорівнювана з сучасною.
— Так. І ось він, обійшовши й вівтар, і нефи, раптом побачив на стіні табличку з написом: «Тут упокоївся будівник цього храму граф Безбородько».
Набагато пізніше, досліджуючи ці спомини, я попрацював у бібліотеках і гадаю, що то був Олександр Андрійович, старший син Андрія Яковича та Євдокії Михайлівни Безбородьків, які проживали в Стольному.
— Ого! Так це ж нащадки знаменитого українця Безбородька, канцлера імператриці Катерини Другої. Рід, тісно пов’язаний із Чернігівщиною. Скажімо, Ніжинський університет має попередником Гімназію Вищих наук, фундовану спадкоємцями канцлера.
Але продовжмо.
— І тоді батько, дуже заінтригований, розпочав видовбувати цеглу саме в місці поховання. І виявив зовсім неглибоко ніким не зачеплений склеп.
— Просто дивно, як іще у громадянську більшовики до нього не добралися…
— А у склепі виявився підвал, засипаний великою кількістю піску. Самотужки батько його вигребти не зміг. Небезпідставно підозрюючи, що там домовина (а знатного небіжчика мали поховати з коштовностями), він зачинив церкву й пішов домовлятися про допомогу з сусідом. Той, плекаючи, звісно, зовсім не науково-дослідницькі інтереси, охоче погодився. Наступного ранку двоє вирушили до розкопу…
— Що ж, подібні мисливці за похованнями відомі й зі спустошених єгипетських пірамід, і з розритих скіфських курганів. Та і в третьому тисячолітті «чорні археологи» нишпорять вельми наполегливо.
Але далеко не всім випадає таке щастя, як домницьким самодіяльним шукачам.
— Вони, замучившись вичерпувати й витягувати пісок, дісталися нарешті головного. На невисокій цегляній тумбі стояла довга домовина, прекрасно збережена в сухому середовищі – така особливість мікроклімату була в підвалі.
— Уявляю картинку, гідну голлівудських блокбастерів. Занедбаний храм, похмуре підземелля, в моторошній напівтемряві двоє завмерли перед потривоженим мерцем…
— Містикою вони не переймалися. Зняли віко. І побачили скелет. Проте їхні погляди прикували зовсім не кістки. Бо навколо них по всій домовині лежав срібний вінок, прикрашений самоцвітами. Біля правиці – шабля чи меч. В узголів’ї — шапка , теж уся в коштовному камінні, та золота шкатулка. Пальці скелета унизані перснями з діамантами чи, може, смарагдами – батько мій не був ювеліром.
— Просто-таки «Тисяча і одна ніч».До речі, серед моїх знайомих чимало і справжніх науковців-археологів, фахових істориків. Але ніколи я від них не чув про віднайдення настільки цілісного, абсолютно збереженого поховання, та ще й із такими унікальними предметами.
— Оці рідкісні вироби батько з сусідом спакували та й зібралися гайнути. Але…
— Починалася друга дія детективно-драматичної історії.
— …Саме тієї миті згори впало світло ліхтаря і пролунав голос начальника Березнянського райвідділу міліції: «Миколо, знайшли щось? Так подавай сюди!»
На думку батька, сусіда таки «стукнув» куди слід. Але яка різниця?
— Хвилину тому щасливі власники скарбів похнюплено полізли нагору.
З темряви мовчки дивився вслід порожніми очницями пограбований скелет.
Далі сліди скарбу губляться в такій же пітьмі. Наступного дня один із найудатніших археологів ХХ століття Микола Олексійович Скирта з’явився, на вимогу начальника, до райвідділу. Там написав заяву про добровільну й безвідшкодовну здачу скарбу державі. Похвальна грамота, отримана за цей достойний вчинок, на жаль, не збереглася.
Так само відсутні й будь-які відомості про подальшу долю коштовностей сплюндрованої графської могили. Син, Микола Миколайович, сумлінно перелопатив, мов батько пісок, чимало документів та різних джерел, звертався до серйозних державних установ, витративши достобіса часу та зусиль.
«А в ответ – тишина…» — співав колись Володимир Висоцький.
Достеменно відомо лише одне: начальник райвідділу, чиє прізвище відоме Миколі Миколайовичу, зробив надалі блискучу кар’єру і благополучно закінчив службу в генеральському званні. Випадковість, одначе. Цікаво, про що вони тепер бесідують із графом Олександром Безбородьком там, куди нам поки що не прозирнути?..
Заключний штрих. Святиня, в якій відбувалися описані події, дивом (а може, завдяки заступництву її фундатора перед Всевишнім, хто знає?..) пережила комуністичну наругу в більш-менш цілісному стані. Нині вона повернута церкві, тут ведеться ремонт – своїми очима бачив Микола Скирта. Жваво цюкають сокири, кладеться покрівля…
А глибоко внизу в тій самій домовині лежить скелет засновника храму. Схоже, всіма забутий. Але перевернутися від обурення такою непам’яттю не може. Бо підземелля вже давно і щільно засипали піском.
