Поки місцеві косять, дачники в Ушні Менського району відпочивають. Ушня на березі Десни, тим і приваблює гостей. 53-річному Віктору Плеханову (народився в Торезі Донецької області, потім переїхав у столицю) та його 40-річніи дружині Наталі Володимирівні (уродженка Шостки на Сумщині, останній час була киянкою) тут так сподобалося, що хату купили і жити залишилися. Віктор говорить, що в Києві не може — минулого року на Майдані загинув його 22-річний син Олександр, – дізналися Вікторія Товстоног та Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч».

«Якби знав, що Сашко на Інститутській, — був би поруч»

У столиці родина здає свою однокімнатну квартиру. Гроші квартиранти перераховують на банківську картку. В Ушні порають город, господарство, роблять ремонти — тужити ніколи.

— Раніше до Чернігівської області я не мав жодного стосунку, — розповідає Віктор Олександрович. — Я рибалка, хотів купити собі будиночок на Десні. Авантюрист. Разом з дружиною поїхали вздовж Десни: три дні прокатались. Доїхали до Стольного Менського району. Питаємо у місцевих мужиків: «До Десни далеко?». Вони порадили їхати на Блистову. Там кажуть: «В Ушні хороші місця. Дика територія, тиша, краса». Якраз те, що любиш. Хотіли купити хороший будинок. Прямо над Десною варіант відпав, бо там дачники, рибаки. Шумно. А от трохи далі знайшли хороший варіант. У будинку п’ять жилих кімнат. Є газ, пробурили свердловину. Поставили ванну, тепер ще думаємо баню облаштувати. Будинок купили за 60 тисяч гривень.

Ні Віктор, ні Наталія Плеханови не працюють.
— Я здав квартиру в столиці — оце моя пенсія, — сміється господар. — У селі багато грошей, якщо ти не п’єш, не треба.

Дочка Віктора Олександровича з чоловіком-програмістом живуть.у США.
— Синочок Сашко минулого року загинув на Майдані. Саме тому я не хочу і не можу бути в Києві,
— тяжко зітхає Віктор Плеханов. — Я на Майдані не був. І навіть не знав, що син там. На той час ми з його мамою спілкувалися не дуже. Це зараз горе зблизило, зідзвонюємося. Якби знав, що Сашко там, — був би поруч. Загинув синок 18 лютого на Інститутській. Куля снайпера влучила йому в око, прожив ще шість годин і помер.

— На Донеччину тягне?

— Мені і тих хлопців, і цих шкода, — говорить господар. — Я міг би поїхати воювати, та в мене з обох сторін є друзі, у приціл я можу побачити товариша. У тих людей своя думка, у нас — своя. Не хочу, щоб воювали. Скоро у брата день народження. А я не можу поїхати. Як між двох вогнів.
У столиці Віктор Плеханов столярував. Робив меблі на замовлення.

— Я дорогий столяр, — хвалиться чоловік. — Робив зброярку Леоніду Кучмі. Йому сподобалось. В Ушні поки роботу не шукаю. Хоча обладнання для столярства є.

Дружина у Києві була продавчинею. Питаю: «Поїдеш зі мною в село?». Вона: «З тобою — хоч на край світу». Разом з Наталею вже п’ять років. Це моя друга-дружина. Познайомились у магазині. Я приїхав з роботи, поставив машину під магазином, котрий якраз навпроти парадного. І там побачив Наталю. Сподобалася. Підійшов: «Красуне, будеш ти, напевно, моєю дружиною». Вона відмовпялася. Я її запросив на море. Не поїхала. За два тижні повернувся, і знову в магазин: «Вирішуй: або сьогодні, або ніколи». І вона зважилася. Рік прожипи в цивільному шлюбі. Потім розписалися.

— Не нудно вам в Ушні?
— Ні, — запевняють в один голос.
— До Десни 10-15 хвилин, а ми ще й покупатися не встигли, — бідкається господиня. — Поки на «зеленій річці» пораємося — на городі. Маємо соток 35-40. Насадили всього. Та й за господарством дивитися треба.

На цих словах індик Антошка ствердно кулдикає.
— Раніше сільгоспроботи бачив тільки по телевізору. Тепер книжок накупляв — учуся, — підключається до розмови чоловік. — 3 Києва привіз тільки ліжко — воно зроблене моїми руками, дороге як пам’ять. Решту меблів складатиму вже тут. Рибу ловлю. її дуже мало. Та на сковорідку-дві ранком наловити можу. Попадаються густери, плотва, підлящі. Ловлю на спінінг.

— В Ушні зареєстровано 519 людей, а наявно — 391 мешканець, 22 живуть без реєстрації. Дачників у нас мало, — розповідаєсекретар Ушнянської сільської ради Світлана Голуб. — Практики оренди будиночків нема. Хіба знайомі у знайомих. Якщо приїздять бажаючі купити дачу, то вони хочуть прямо над Десною. Щоб з двору ноги в річку опускати. Таких варіантів зараз нема. Масово скупляли будинки декілька років тому. По 13-14 тисяч гривень. Тоді для села це були величезні гроші. Але зараз хати стоять недоглянуті, ніхто туди не приїздить. Кияни, які здебільшого купувапи дачі, хочуть їх продати. Та правлять високі ціни, покупців не знаходиться. Багато хат не переоформлених. Тому їх і не хочуть купувати. На вихідні приїздять відпочиваючі з Ніжина, Борзнянського району. Вони з палатками. Раніше було багато рибалок. Тепер — ні. Риби в Десні нема. Озера повисихали, річка замулилася.

«Усе життя коня тримали, йому солярки не треба»

Місцеві тим часом возять сіно з городів додому. Олег Тарасенко на запряженому 12-річному коні Орлику привіз тюк сіна худобі свого товариша Миколи Зінченка.

— Тюкуємо пресом, — говорить Олег Тарасенко. — В тюку — два центнери. Якщо заготовляю на вашому городі, коштує 45 гривень 200 кілограм. Якщо ви купуєте тюк, який я заготовив на лузі, дорожче. Минулого року коштував 160 гривень. Цього року — ще не знаю.

У сусідній Бірківці родина Щербин також з сіном упражняється. 66-річна Раїса Іванівна подає вилами сіно з воза на горище. Там суху траву приймає її син, 49-річний Анатолій.
— У нас 30 соток засіяно люцерною, — каже Раїса Щербина. — íx уже скосили. Заготовляємо для коня Марса і корівки Ласуні. Худоба їсть засіяну траву, якщо її вчасно викосити, ще зеленуватою. Щоб не зостарілась. Але городнє зілля все одно краще їсть.
— На зиму треба тонн шість, — підказує син Анатолій.
— Косили косаркою, — продовжує пенсіонерка. — Маємо маленький трактор. До нього і чіпляємо косарку. За кермом — син Толик. Ще й другий син Іван помагає, внуки також у роботі.

— Навіщо кінь, як є трактор?

— Городи в нас маленькі, трактором не розвернешся. Та й усе життя коня тримали, йому солярки не треба, — каже Раїса Іванівна. — Решту будемо заготовляти на лузі. Цього року трава на лузі пізно.

Коментарі закриті.