Коли хлопчаком виправляли мене «по хліб», намагався піти якомога раніше. Дуже цікаво було, очікуючи черги, послухати оповідки «дідів» (деяким із них тоді ще й по 60 не виповнилося) про війну. А солдатів Великої Вітчизняної у моїй рідній Данилівці тоді було багато… На сьогодні залишився в живих лише один, останній.

Щорс-Казань-Мінськ

Призвали Дмитра Строгого, як і більшість однолітків 1926 року народження, у грудні 43-го. Хоч і сніг вже йшов, їхали до Щорса підводами.

– Там два тижні із дерев’яними рушницями марширувати вчили, – розповідає ветеран. – А потім у теплушки – і гайда. Ешелони із технікою та солдатами пропускали, а нас – у тупик. Тому до Казані аж 23 доби їхали. А там звели усіх нас таких «жовторотих» у 38-ий учбовий стрілецький полк. Ох і полк був, більше шести тисяч чоловік! У таких здоровенних землянках жили, що в одну два взводи вміщалися.

У липні перевели до щойно визволеного Мінська, де вже довелося із земляками розпрощатися – усіх відправляли до різних бойових частин.

Третій Прибалтійський

Дмитру Петровичу випало визволяти Естонію та Литву у складі 3-го Прибалтійського фронту. Був стрілком, потім кулеметником другим номером, входив до обслуги знаменитої гармати-«сорокоп’ятки».

Розпочавши Тартуську операцію, війська 3-го Прибалтійського просувалися успішно. Естонське місто Тарту визволили 25 серпня, був у складі визволителів і Дмитро Строгий.

Вийшли на рубіж від озера Виртс-ярв до Валги. Тут нашого героя тяжко поранило. Два місяці госпіталю, у якому і жовт­неві свята, і своє повноліття зустрів.

Знову фронт. Цього разу знищували 30-тисячне угрупування гітлерівців, яке опинилося в оточенні у Литві. Тут і про капітуляцію Німеччини почули.

Про бої ветеран не дуже охоче розповідає, та воював добре – має медаль «За відвагу» та орден Вітчизняної війни.