38629378_500x361Михась Ткач – родом з Меншини, з Ленінівки, добре знаний на Чернігівщині прозаїк, він вірним лишився малій формі – оповіданню і новелі.

У цьому вчергове переконалися уважні поціновувачі художнього слова – до них від старійшини літератури цього року прийшла нова книга прози «Хочеться грози» (Михась Ткач, «Хочеться грози», – Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015р. – 400с.).
До пристойного за обсягом томика увійшло понад шістдесят творів – переважно оповідання, новели, є також образки і прозові мініатюри. І всі об’єднує одне – сюжети не надумані, не висмоктані з пальця, узяті з життя, з буднів.

Уміє Михась писати глибоко психологічну прозу, пам’ятну, яку прочитаєш – і вона надовго залишається у пам’яті. Про долі людські, притягальні, патріотичні характери, які досить майстерно змальовані, викликають роздуми. Думаю, що і багатьох читачів, які доторкнулися до сюжетів справді відомого художника слова, вона ніяк не може залишити байдужими.
Не можна без хвилювання читати оповідання «Стоптані чорнобривці», «Смерч». Схоже на те, що письменник їх писав довго, опрацьовував матеріал. Потім справжні шедеври новелістики та оповідання відлежувалися у шухляді, тому що у роки «ізоляції і застою країни» вони ніяк не могли б потрапити на шпальти навіть журналів.

Михась Ткач тривалий час проживає у місті. І його хвилюють проблеми містян, і не менше – сільські. Чи не головна з них – бідність, невлаштованість життя, гіркі і трагічні долі. Зі знанням справи, відверто та емоційно створює образи безхатьків, тих людей, які потрапляють у «смугу безробіття», невезіння, під руку тиранів і узурпаторів влади.Михась у малій прозі почувається вільно, давно освоївши «технологію» письма, неписані закони побудови сюжетів. Тому вони – ті «художні розповіді», як кажуть дядьки у селах, – такі природні, народні, тобто, взяті із гущ сільських мас. Так майстерно виписані сюжети й образи Улянки, Оксани, Дуная, Харитини в оповіданнях і новелах «Стоптані чорнобривці», «Марево ночі», «Вечірній світ»… Та який твір не читаєш, а таких більшість, сюжети їх зачіпають за живе, наводять на роздуми…

Уміє прозаїк лаконічно, без зайвих слів створити зав’язку, з якої відразу стає зрозуміло, про що піде мова, але повністю не розкриває «карти». Наприклад, «Марево ночі» починає так: «Свистів вітрами березень, пуп’янилися верби, а голодний сорок сьомий рік, як злодій, нишпорив по хатах вдів та вимітав останні запаси».
І так від одного короткого твору до іншого – лаконічно, художньо вартісно, продумано, вагомо вибудовано їх. Цим теж пояснюється висока майстерність, уміння працювати з художнім, а у випадках з Ткачевими оповіданнями – проболеним, пропущеним через душу словом. Хіба що у прозових замальовках, які обсягом дві – три сторіночки, зав’язки іншого характеру, які властиві таким образкам.

Багато створених образів пронизані свіжістю і новизною характерів. Письменник змальовує їх з любов’ю, емоційно і привабливо описує, наділяє рисами борців, тих людей, які готові, розпочавши боротьбу, іти до кінця, не коритися злочинній енкеведистсько- чекістській владі, холуям-активістам, прислужникам різних рангів. Така високохудожня мала проза з книги («Дике поле» , «Смерч», «Покалічена душа» , «Стоптані чорнобривці» та ще зо два десятки з хвилюючими сюжетами, гіркими людськими долями, обманами селян, затиснутих сталінською владою) – це твори, які могли би прикрасити будь-які європейського рівня найпрестижніші антології оповідань і новел.

Книга не набула б високої читабельності, коли б автор, який глибоко знає сільське і міське життя, не використовував яскравий «будівельний матеріал», а ними є художні знахідки, деталі.
Михась за освітою художник. Дуже пильний, спостережливий, з особливою гостротою світобачення. Усі художні деталі у його творах – на своєму місці. Достатньо кількох словесних мазків з художніми деталями, народними афоризмами – і сюжет стає захоплюючий та яскравіший.

– Я не читав новели, художні розповіді, я їх проковтував з інтересом. За два чи три дні, а сидів я з книгою вечорами аж до пізньої ночі. Здається, за три таких присісти я її і завершив. Кожен твір читається легко. У творах Михася Ткача нема порожнього словоблудства і порожнечі, – сказав якось мені мій знайомий Анатолій Редько, робітник, але добре розуміється у малій прозі, перечитав сотні книг українських авторів.
Широко визнаний письменник Чернігівщини є майстром портретів, які допомагають швидше ознайомитися з головними героями, також додають рис до характерів. «Чорні коси побіліли. Груди , що високо здіймалися, зів’яли, мов квіти без води». «У Оксани, засмаглої, мов циганки, що мала чорні буйні коси, та не мала щастя…» І такі портрети частіше – з одного – двох речень. Є вони і по абзацу, проте дія не затягнута. Вона аж грає на читача.

У підсумку можна сказати, що до читача прийшла чергова вагома книга з творами, які, перефразовуючи її назву, мають свіже дихання грози. Написана вона прозаїком-старійшиною, який має величезний досвід і якого за десятиліття полюбили десятки тисяч читачів. І вони вірять в те, що будуть ще нові книги у Михася Ткача, на які чекають.

Віктор Божок, прозаїк.

Коментарі закриті.