Заслужений працівник культури України, відомий прозаїк і публіцист, головний редактор популярного журналу «Літературний Чернігів», талановитий живописець, громадський діяч… Усе це грані особистості Михася (Михайла) Ткача, людини порядної, скромної й доброзичливої.

Сахнівка пахне любистком і м’ятою

Виколихали, виплекали й сформували майбутнього майстра слова і пензля – материзна, отчий поріг, рідна хата. Одне слово, мала батьківщина – мальовнича Сахнівка, перейменована з часом у Ленінівку.

Придесенню, милому серцю куточку землі, односельцям Михась присвятив низку прозових творів, а батьківську оселю, в якій пройшли дитячі та юнацькі літа, увічнив на полотні й папері.

В автобіографічній повісті «Пахне любисток і м’ята…» автор зізнається: «Коли починаю думати про своє село, уявляти його, згадувати дитинство, то навіть найтяжчі повоєнні роки не видаються мені похмурими, а казковими і світлими. У моїй уяві те місце, де пройшли дитячі роки, завжди асоціюється з батьківською хатою і маминим лагідним голосом, який долинає до мене повсякчас. Я ніколи в житті не забуду ту неповторну природу, котра оточувала наше обійстя, плекаючи в моїй дитячій душі відчуття гармонії та краси світу.

Це і околиця, яка щовесни заливалася водою, а влітку заростала верболозом, і поле на пагорбі з вітряком, з глибокими ярами та лісосмугами, де я блукав маленьким ледь не щодня у пошуках чогось їстівного, а то й просто ради цікавості – все надто дороге. На тій околиці завжди під осінь виростали, як гриби, копиці сіна, потім з’являлися стоги, зеленіла отава. Це зі сходу та півдня. А на захід та північ від села слалися розкішні луки з безліччю рудок та боліт, на яких у ті роки ріс очерет та осоки, водилася сила-силенна різних пташок. Луки оточували дрімучі ліси. Їх назви і досі в моїй душі бринять, як музика: Мартоновщина, Дирчинське, Забутне…»

Народився Михайло Ткач 19 вересня 1937 року (якраз на «Михайлове чудо»: тому й наречений іменем святого). По материнській лінії коріння родоводу сягає в глибину ХVIII століття, коли далекий пращур переселився на Придесення із Запорізької Січі.

Мати, Ганна Марківна Зубок, «гордилася своїм козацьким корінням» і не раз, без будь-якого натяку на жарт, казала синові: «Вище голову, ти ж козак у мене!»

Від батька, Михайла Веремійовича Ткача, предки якого зроду-віку обробляли землю та займалися ремісництвом, він успадкував нахил до теслярського ремесла.

Доля випробовувала майбутнього митця голодом сорок сьомого, але йому, як скаже при зустрічі, вже тоді снилися «Багряні громи».

По закінченні семирічки працював у колгоспі. Згодом – служба в армії, в танковому батальйоні у пустелі Кара-Кум. Після навчання в Ніжинському технікумі механізації – тракторист, помічник бригадира тракторної бригади.

– Було, і орав поле, і теслював, будував будинки, вчився в Московському університеті мистецтв, ходив на етюди, а душа бунтувала, – згадував Михайло Михайлович. – Люди облаштовували своє життя, а я чекав дива. І раптом, коли вже перевалило за тридцять, взявся за перо. Писав, правив – і знищував. І знову писав.

Коли завруняться, на його вимогливу думку, справжні твори і він піде по життю літературними шляхами (аби не плутали його із відомим піснетворцем-тезкою Михайлом Ткачем), письменник візьме собі псевдонім «Михась». Лагідний і теплий, мов літнє сонечко. Відтак понад чотири десятиліття читачі й шанувальники таланту знають майстра слова саме як Михася Ткача – співця краси й величі нашої Сіверщини.

Та у спогадах-снах він не розлучиться ні з рідною вулицею, ні з двором, селом, людьми. Несила забути, хоча давно вже чернігівець за місцем проживання.

Прилучення до літератури почалося, за словами Михайла Михайловича, зі стусанів матері.

– Було, топчуться вони біля порогу і щось кажуть мені. А я так ніби чую і не чую. Тільки дістав нову «прочотну» книжку, то читаю, одірватися не можу, – згадує співрозмовник. – «Іди, сину, води принеси». Раз отак озвуться, тоді вдруге, втретє… «Йду, мамо, йду!», – відповідаю, і не можу зрушити з місця. Коли це біля печі рогачі – трах-тарарах! Якщо встигну вискочити надвір – повезло. Швиденько води внесу і дровець нарубаю. Однак, що не роблю, а книгу ношу в голові.

Малювати ж Михась почав, як зірвався з дуба, що ріс на батьківському обійсті. Щось у тому дубі – товстющому, крислатому, стрункому й високому – було сакральне. І захотілося десятилітньому хлопчакові поглянути на світ із самого вершечка дерева.

– Було надвечір’я, кружляло небо, і сонце лежало за селом, мов червона ягода. Я розкрив рота від подиву і враз…обірвався. Проте на землю не впав, а заплутався внизу у кроні і завис. А другого дня закортіло намалювати те небо і сонце, що побачив з висоти. І дорогу, по якій пішов батько на фронт та й не повернувся: пропав безвісти, – ворушить спогади Михайло Ткач. – А потім почали з’являтися інші малюнки – у шкільних зошитах, підручниках, а то й на партах… Диво та й годі. Мати казали, що то від страху.

Так чи ні, але створив він понад 20 книг і десятки чудових полотен, на яких ожили і рідна хата, й краєвиди Ленінівки, і чернігівські храми.

Відлуння душі

На моєму робочому столі – книги Михася Ткача з автографами автора. Прості та зрозумілі кожному (школярам, студентам, людям старшого покоління, сельчанам) назви: «Світле диво», «Відлуння душі», «Осінні акорди», «Гірка ягода калини», «Спадок», романтично-пригодницька повість «Веселий Штанько», «Анюта» (про дружбу дівчинки Зіни із безпритульним собаченям, названим людським іменем), «Багряні громи»…

Повісті, оповідання, новели, етюди присвячені різним часовим періодам: від повоєнних років до сьогодення. Та об’єднані щирою правдою про нелегку селянську долю, душевну красу сельчан і добро.
Автор пише переважно про поліське село – свою духовну столицю, село непричепурене, забуте богом і владою, кинуте державою напризволяще. Пише правду, здебільшого «від автора» або «від самого себе», від першої особи, при цьому, якщо говорить «я», то це дійсно «я», тобто сам письменник, а не якийсь ліричний герой чи вигаданий оповідач. Його проза зіткана з любові й болю.

Доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Кузьменко в передмові до книги «Відлуння душі» напише: «Письменники – такі ж живі люди, як і ми з вами. Хіба що п’янкіше закохані в життя. Та ще прагнуть ніколи неправді не служити. І чужий біль завжди сприймають, як свій, власний… Усе ж бо справжнє, як відомо, народжується лише з любові і болю».

Саме ці правічні джерела людського духу – основа творчості Михася Ткача: любов до людини, серце якої відкрите для добра і всепрощення, біль за кожну «покалічену душу», закоханість у природу Придесення, ніжність і простота у спілкуванні з «братами нашими меншими», категоричне заперечення нещирості й пристосуванства, пекучий сором за окремих «неандертальців», у яких душа, за словами геніальної Ліни Костенко, «ще з дерева не злізла».

Автор володіє рідкісним даром писати коротко, а відображати словом багато. Від його щирих книг стає світліше на серці, спокійніше на душі. До речі, в лікарню (перед серйозною операцією) я теж брала з собою «Багряні громи». Повість «Пахне любисток і м’ята» стала своєрідними ліками: рядки про матусю навівали й мені спомини про рідну неньку. Бо під вікнами батьківського обійстя також росли любисток і дика м’ята, цвіли ромашки й мальви, і мамині руки пахли чорнобривцями…

Михасева «Вдова» – теж ніби про мою матінку, котра по смерті чоловіка залишилася із шістьма малими дітлахами на руках.

«Про що я думаю? Куди весь час дивлюсь? Зринає пісня-стогін, і вже на обрії ворушиться, колишеться натовп, і хвилею, неначе уві сні, пливе чиясь труна… І мати вслід поволі йдуть… А на вербі листок тремтить, погойдується і падає на стоптану дорогу. Під ногами шерех, шерех… І голоси, як з-під небесся…» – так писати може тільки письменник, який серцем пережив-виболів пекучі слова. Хто заперечить, що вимирають поліські села і зникають із карти населені пункти?

Батько «Літературного Чернігова»

– Писав я невтомно і надсилав до редакцій, а від них отримував папірці: мовляв, читали, гарно, але друкувати не будемо. І так продовжувалося щоразу. Все ж я вперто продовжував надсилати свої твори. Мало ж таки відбутися диво, – відкриває секрет мій мудрий співрозмовник. – Проте, коли вийшла перша збірочка новел «Сонячний полудень», то мені стало спочатку радісно, а потім сумно – не міг впізнати свої твори. Там усе було не так, як я думав і писав. Тоді терпець вичерпався – і я заснував літературну спілку «Чернігів» та часопис «Літературний Чернігів», аби друкуватися та друкувати інших. Уже понад 60 чисел вийшло. І головне, що ніхто не заважає. Сам редагую і реалізую.

З грошима було часом ой як нелегко. Цілих десять років журнал виходив на меценатські кошти. Видавали часопис на громадських засадах: головний редактор не мав і не має за свою непросту працю ні копійки. Потім відкрилося друге дихання: «Літературному Чернігову» фінансову допомогу надала облдержадміністрація.

– З транспортом особливих проблем нема: з видавництва забираю журнал «кравчучкою» – це якщо влітку, а взимку – санчатами. А коли дружина допоможе, то тролейбусом з пересадками. А між тим пишу та видаю повісті й новели. Не так рясно, як би хотілося. Але й з тими морока, – розповідає редактор.

«Літературний Чернігів» формує у читача національні пріоритети: на бульварній літературі, яка на кожному кроці підстерігає молоду людину, справжнього українця не виховаєш. Якщо до прози та добірок поезії додати ще й краєзнавчі та літературознавчі розвідки, рецензії, то загалом опубліковано за 21 рік існування видання понад півтори тисячі творів.

Доля поєднала в єдине ціле дві творчі особистості: дружина, Лариса Ткач, – поетеса, автор кількох збірок. Теж наша, сіверянська, родом із Борзнянського району. Творить здебільшого для дітей: дотепні й веселі вірші пробуджують у юних душах почуття любові до краси, до навколишнього світу, до всього живого.

– Не знаю, куди вже тулити в квартирі свої книги. Куди не глянь, куди не ступи, скрізь вони – під ліжком, під столом, за дверима, – жартує їх творець. – Дружина хоч і бурчить, однак терпить поки що. Але ж незабаром маю привезти весь наклад ще однієї книжки, яка ось-ось побачить світ. Певно, прийдеться на кухні розміщати. Що дружина скаже? Вона недавно, коли сидів за робочим столом, шпигонула мені: «Що ти сидиш, голову сушиш! Думаєш, що пам’ятник поставлять?» Я і сам не сподіваюся на це. Та нащо зачіпати болючі струни? І все ж… А раптом! Я ж на «Чудо» родився!

Звісно, що то жарти. Коли ж серйозно, то найвища нагорода для митця – любов і шана читачів. Найбільша ж втіха і насолода для душі – творча праця.