Створити сім’ю допомогла…лялька
Чотири покоління родини Федотових.

Історія знайомства Юрія Федотова з Надією Шкір водночас звичайна і повчальна. І подружнє життя у них склалося – усім на добру заздрість.

Школа життя

Після закінчення Чернігівського медичного училища Надію направили на роботу до обласної дитячої лікарні.

– У відділенні, де я працювала, було 60 діток грудного віку, – розповідає Надія Олексіївна, – півтора десятка з них – відмовні, тобто такі, від яких батьки відмовилися або просто кинули. На той час мені було 18 років, своєї сім’ї не мала, а от з обов’язками справлялася. То була справжня школа життя, яку мені ніколи не забути.

Приїжджаючи у відпустку чи на вихідні у свою Киселівку, Надя інколи зустрічалася з Юрком Федотовим, який з далекого Омська провідував свою бабусю.

– Ми з дитинства були знайомі з ним, – посміхається жінка, – у піску разом гралися, корів на пашу ганяли. Тоді Юра пішов до армії, а я поїхала на навчання. Коли він повернувся із служби і завітав до бабусі, зустрів мене на вулиці і помітно розгубився.

– Вона стала такою красунею, що й не передати, – вступає у розмову Юрій Федотов. – Я знав, що у Наді є хлопець, з яким вона зустрічається. Однак поставив собі мету – будь-якою ціною домогтися, аби Надя стала моєю дружиною.

Погостювавши, Юра поїхав до свого Омська. Листувалися вони з Надією як давні друзі.

– А тоді якось отримую від Юрка бандероль, а в ній – лялька! – згадує Надія Олексіївна. – Та така гарна, що очей не відвести, ще й у весільному вбранні. І записка у тій бандеролі, мовляв, хочу бачити тебе, Надійко, поруч із собою у такій же сукні.

Ось так лялька стала своєрідною свахою для молодих. Побралися і поїхали жити в Омськ.

З Півночі – додому

Надя зросла у порядній і роботящій сім’ї. Мама, Таїсія Дмитрівна, за життя була передовою дояркою у колгоспі, а татко, Олексій Андрійович, – учасник бойових дій, довго конюхував у сільській лікарні, шив людям бурки.

Коли захворіла мама, Федотови вирішили повернутися у Киселівку. З двома дітьми – Оксаною і Олексієм – оселилися у батьківській хаті, стали жити великою родиною. Та ні дорогі ліки, ні постійна турбота не допомогли Таїсії Дмитрівні одужати.

Надія Олексіївна працювала у сільській лікарні медсестрою, а її чоловік – спочатку слюсарем, а згодом механіком у тодішньому колгоспі, який очолював Сергій Костючок.

– Дякуючи Сергію Григоровичу отримали власне житло – новий добротний будинок, – каже Надія Федотова. – Батька до себе забрали, оскільки мами не стало. Дочка живе і працює в Данії, там у неї сім’я. Син закінчив Національний будівельно-архітектурний університет у Києві, однак роботи за фахом ніяк не знайде.

Надія Олексіївна за вислугою років вийшла на пенсію, деякий час працювала у ТОВ «Агроресурс-2006» медсестрою. Міряла тиск у доярок і механізаторів, відправляла у рейси водіїв, проводила профілактичну роботу.

– У дільничній лікарні мені працювалося охоче і в радість, – з теплотою в душі каже жінка. – Обидва головлікарі – Майя Волянська і Олександр Бут – шанували мене, довіряли. Нині я на пенсії, однак у наданні медичної допомоги односельцям не відмовляю.

Подорож Європою

Оксана, дочка Федотових, після закінчення Київського аграрного університету потрапила на стажування до Англії, а після магістратури – до Данії.

Там зустріла свою долю – розумного і красивого Юрка з Київщини. Побралися, працюють обоє у багатого фермера. Юра – механіком, а Оксана – маркетологом. Нині вона у відпустці – народила донечку Вероніку і разом з нею гостює у дідуся і бабусі в Киселівці.

– Коли Юра і Оксана одружилися, то запросили нас із свахою до себе в Данію, – розповідає Надія Олексіївна. – Тієї поїздки мені не забути ніколи, бо, крім Данії, наші діти влаштували нам ще й екскурсію до Франції. Добре, що все ми фотографували, маємо цілий альбом знімків, де ми побували. Це й собор Паризької Богоматері, і море, і зоопарк, і Ейфелева вежа. Яка там краса!

Торік, 20 серпня, народилася онука Федотових, то Надія Олексіївна ще до пологів дочки поїхала в Данію, аби підтримати і допомогти на перших порах молодій мамі.

– Ми усі великою родиною радіємо за нашу маленьку Вероніку, – каже Надія Олексіївна. – І батько мій щасливий, що доживши до 85 років, має змогу потримати на руках правнучку.

Коментарі закриті.