0818_500x330Про життєвий шлях цієї жінки варто книгу написати – з фактами, подіями, історіями, свідком яких вона була упродовж сотні літ. Парасковія Іванівна добре чує, є надзвичайно цікавим і веселим співрозмовником.

Голод і війна

Народилася Паша на Ріпкинщині, у селі Бурівка у далекому 1915 році у сім’ї бідних, роботящих і добрих батьків.

Згодом наше село стало Городнянського району, – каже бабуся, – однак це аж ніяк не вплинуло на життя: як працювали від зорі і до зорі, то так було завжди. Мої руки рано навчилися корову доїти і заступом город скопувати. Як подорослішала, то і серп та коса у моїх руках хіба ж такі пісні виспівували у густій пшениці та зеленій траві! Коня уміла запрягти, плугом не одну ниву зорала разом.

Голодні 1933 та 1937 роки Паші і її рідним вдалося пережити без втрат рідних.

Ми не знали спочинку – весь час працювали важко, – згадує Парасковія Іванівна. Збирали у лісі все їстівне, молоду кропиву їли, щавель… Бодай те горе ніколи не верталося на нашу землю. І війну запам’ятала на все життя. Автомата до рук не брала, а от лопату довелося. Скільки я і мої подруги викопали траншей, окопів! Руки відвалювалися від утоми, спини вогнем від болю пекло, але ніхто не плакав і не жалівся, бо всі прагнули скоріше вигнати ворога і жити у мирі.

Материнське щастя

Парасковія Іванівна є представником того покоління, коли до школи ходити не було в чому, адже чоботи і кожушок були одні на всю велику родину.

Тоді наука у моді не була, треба було працювати із самого дитинства – прясти, вишивати, ткати, – розповідає бабуся. – Жили тоді всі однаково бідно, ніхто нікому не заздрив, до сусіда можна було зайти без запрошення будь-коли. І в нашій хаті двері не зачинялися від добрих людей.

Працювала Паша у колгоспі. Техніки ніякої, тільки воли та коні. Усе робилося руками.

Я і коровою орала, – згадує бабуся, – втираю гірку сльозу, розмовляючи з годувальницею, а що було робити? І жито, овес, пшеницю серпом жала – по п’ять кіп у день. А в копі, як знаєте, 30 снопів. Сіно на лузі разом з чоловіками косила, уміла сіно в стоги складувати, вершити їх.

У 22 роки Пашу засватав місцевий бригадир, красивий, ставний.

Нас єднало, що обоє були бідними, – каже бабуся. – Навіть на весілля не спромоглися обзавестися новим одягом, виручили друзі – дали, що у кого було.

Та радості від одруження жінка не зазнала – бригадирська посада на той час була престижною. Часто могоричі чоловіку ставили. І так ті випивки його зіпсували, що й не передати – часто через п’яні дебоші ні Паша, ні трійко дітей не знали спокою.

Від тієї клятої горілки підірвав собі здоров’я та й відправився на той світ, – каже бабуся. – А якби не зловживав, то побачив би і зятів своїх, і онуків. Дужий був, здоровий, а сам себе занапастив.

Не було радості у подружньому житті у Паші, зате було щастя. У дітях – двох донечках і синочку.

Виросли вони мені на втіху тямущими і добрими, а от хіба я думала, що доведеться мені віку доживати не з ними, – плаче бабуся. – У 1993 році мене до себе у Мену покликали жити дочка Маруся і зять Микола. Я й переїхала, а через сім років мою донечку забрала невиліковна хвороба. Помер і синок Олексій, а дочка Валя живе у Росії, давно вже ми з нею бачилися. Та рід наш не переводиться – маю онуків трьох, шістьох правнуків і праправнуків. Це моє золото, щастя.

Будні бабусі Паші

Живе нині Парасковія Іванівна із зятем Миколою Здором. У добротному домі – сучасний ремонт, гарні меблі, багато побутової техніки. У обійсті мало яке діло без її участі чи поради робиться.

Навесні бачили ми її на городі з лопатою, – каже сусідка Тетяна Солохненко, – а минулої осені картоплю копала.

А як огірки у банку засолює, то так їх укладе – один в один, – додає інша сусідка Віра Ткаченко. – Вона не пройде повз бур’ян, який виріс під двором чи десь на грядці. А двір як чистенько вимітає!

Ми, пенсіонери-сусідки, багато чого за життя навчилися, – додає Віра Кармазін, – а от поради у бабусі Паші інколи питаємо. Вона – добра душа, усім людям іде назустріч.

І тут своє слово додав зять Микола Митрофанович:

Мені з мамою не важко, а головне – не скучно. Вона розумна жінка, не вередлива, має ясну пам’ять, у всьому мене слухається. Два роки тому було захворіла, лікарі не давали надії на одужання. Та мама слухняно вживала ліки, молилася щодня і хвороба відступила. Я навчився уколи робити. Так і живемо. Люблю слухати, як вона розповідає про свої прожиті роки. Усе пам’ятає до подробиць, а ще додає до своїх оповідок добру пригорщу гумору. Іноді і сльозу пущу із жалю за її дитинство, молодість, а вона мені: «Синочку, ну чого ти? Уже усе минулося, бачиш, як Бог мене любить – дав щастя і довголіття».

Торт-велетень від рідні

На 100-річний ювілей до бабусі з’їхалися ледь не всі родичі зблизька і здалеку. Гамірно було і весело. Прийшла менська рідня, сусіди.

З квітами, вітальними адресами і пам’ятними подарунками ювілярку вітали в. о. голови райдержадміністрації Геннадій Примаков, заступник міського голови Юрій Стальниченко, голова районної організації ветеранів Раїса Москальська та очільник міської ветеранської організації Ілля Щербатенко.

Іменинницю і її гостей вітала і веселила група народного ветеранського хору «Придеснянські барви», яка виконала кілька українських пісень на замовлення Парасковії Заяць.

Сиділа вона за святковим щедрим столом, припрошувала гостей до напоїв і наїдків і раділа, що її поважну вікову віху прийшло і приїхало відзначити стільки людей. А коли онуки і правнуки занесли до кімнати велетенського торта з цифрою 100, то зраділа і захвилювалася водночас:

Ви ж, дорогенькі і золотенькі мої, розділіть це диво так, щоб кожному гостю дістався шматок.

Скуштували всі цього смакіття. Ще й зосталося.

Коментарі закриті.