Донька Василя Назаренка (на фото другий справа) з Городища, яка нині мешкає у Дніпрі, поділилася спогадами про батька напередодні знаменної дати – сторіччя з дня його народження. А ще розповіла про славну історію їхньої великої родини і про людей, які йшли з її батьком по життю і нащадки яких досі мешкають у Городищі та Синявці.

Велика родина

Початок минулого століття був буремним, – розповідає Оксана Василівна. – Назаренки – вихідці з багатодітної родини селян-бідняків. Не завжди могли легко згадати імена всіх дітей і часто приповідали: «Маємо десятеро дітей, одинадцятий – Махтей, дванадцята – Маша, от і вся родина наша».

Глава сім’ї Степан Капітонович наймитував у місцевого поміщика Малявки, свого часу працював монтажником на заводі в Маріуполі, в часи НЕПу пробував себе в торгівлі. У 30-их роках трудився ковалем колгоспу «Червоний маяк» у Городищі. Мати Оксина Семенівна (у дівоцтві Кулик) пройшла через Першу світову війну, бо призивали тоді від двору, а в родині були тільки дівчата. Як старшій їй довелося виконувати військовий обов’язок.

Первісток Василь народився 9 січня 1918 року, потім ще Ольга, Михайло, Люба (вона рано померла). Василь у 1936-му закінчив Харківський технікум заводського будівництва. Рік працював техніком-будівельником на заводі станції Марганець на той час Запорізької області.

Через горнило війни

Василь Степанович не забував про малу батьківщину. Вирішив працювати там учителем. Тож у серпні 1937 року став студентом історичного факультету Київського педагогічного інституту. Отримав спеціальність вчителя середньої школи 22 червня 1941 року. І саме у цей день почалася війна, а з нею – і загальна мобілізація.

З липня 1941-го Василь Назаренко воював у 822-му артилерійському полк 300-ї дивізії наводчиком-командиром 78-міліметрової гармати. Червона армія відступала, під час Харківсько-Сумської оборонної операції у жовтні 1941-го їхній підрозділ потрапив у оточення. Боєприпаси закінчилися.

Уявіть, що пережив мій тато тоді! – згадує Оксана Василівна. – У 23 роки – паніка і розпач, полон. Але йому вдалося втекти, у грудні він прийшов у окуповане німцями рідне Городище. А коли у вересні 1943-го село звільнили, повернувся Василь Назаренко у військо. Потім були штрафбат, форсування Дніпра, поранення. Дійшов до західного кордону з боями, через Польщу – до Берліна. Нагороджений чотирма медалями.

Мирне життя

По завершенню війни Василь Степанович працював директором і завучем Семенівської школи, рік попрацював в Удівці. Повернувся в Гродище. Країна піднімалася з руїн, та не вистачало чоловічих рук. На той час діяв так званий рух 25-тисячників. Це були активісти, ініціатори та освічені люди. На них чекало село.

У ці ряди стали Василь Назаренко і його родич та колега Михайло Велігодський. Очолили колгоспи. Василь Степанович – «Червоний маяк». Розбудовувався колгосп, розвивався. До сьогодні стоять гаражі й тваринницькі приміщення, побудовані тоді. У колгоспі на той час був єдиний автомобіль-вантажівка. Водій Ніфант Кисіль після завершення польових робіт возив людей у Лавру до Києва.

Плідно працювали великим колективом. У вересні 1957 р. відвідали виставку ВДНГ у Москві. Однодумцями і соратниками Василя Назаренка були Федір Ковінька, Ніна Шабел, Ніфант Назаренко. У селі звучало ім’я передових свинарок Марії Прищепи і Любові Юсухно.

Тоді ж був закладений сад, що родив багато років. Школярі збирали насіння яблук в коробочки з-під сірників, з нього проростали майбутні саджанці. Так починався народний сад.

Сімейне щастя

Зустрів Василь красуню Мотрю, побралися. У травні 1957-го народилась донька, названа Оксаною в честь матері, яку безмежно поважав. У родині також підростала донька Мотрі від першого шлюбу Катя, їй на той час ішов сьомий рік.

Рід був великий, Бог не обділяв новими поколіннями. В Городищі мешкала родина брата Василя Степановича Михайла з дружиною Галею, вони мали доньку Натусю і сина Михайла. В родині сестри Ольги і її чоловіка Павла Строменка зростало троє дітей – Шура, Віктор і Тетяна.

Добре складалися стосунки з сусідами. Спільні теми для бесід були з Василем Ткачуком (в пам’яті залишився як товариш Румин). Працелюбністю підкорювали сусідки Валя Улянчикова, Оксана Корникова, багатодітна родина Довгих (по вуличному Хитрі). На схилі літ підтримували Галина Ковбаса та її чоловік Михайло.

Здобутки

Згодом Василь Назаренко повернувся до педагогічної роботи. Після директорування у Миколаївці й Волосківцях з січня 1963 року Василь Степанович працював завучем з виробничого навчання в Синявській школі, через рік став відмінником народної освіти. І дійсно віддавався роботі! Текст його звіту про роботу навіть рекомендували для виголошення на семінарі освітян у Києві в березні 1965-го. Згодом Василя Степановича перевели у районо інспектором.

У 1969 році у нього загострилася давня хвороба, сталася тяжка шлункова кровотеча. Життя Василя Назаренка тоді було на межі. На допомогу прийшло багато людей. Кризу допомогла подолати кров місцевого тракториста Миколи Гончара. Було пряме переливання – і життя Василя Степановича перемогло.

Свій трудовий шлях Василь Назаренко закінчив у школі рідного йому Городища, створив музей історії. Вшанував відомі односельцям імена: Михайла та Марії Баглаїв, Марії Чубинської, Галини Рудановської, Ніна Новікової, Івана Канадиби, Віри Назаренко, Олексія Прищепи, Ольги Сушко та інших.

Василь Степанович дочекався онуків Максима, Вікторію, Богдану, чим дуже пишався. Дві його племінниці Наталка і Тетяна стали вчителями. Племінник Михайло очолив колгосп.

Батько топтав свій земний шлях до 17 травня 1989 року, – завершила свою розповідь Оксана Борисова. – Бог дав йому більше, ніж він просив…

Один коментар

  1. У родині Куликів Семена Юхимовича і Ганни Зотівни були не лише дівчата (Наталія, Меланія, Оксина, Серафима), а й син Михайло. Він один з усіх дітей, як говорять зараз “мав успішний рух соціальним ліфтом” – займав відповідальні посади на залізниці (м.Гомель). На жаль, сказати у якій послідовності народжувалися діти, не можу. Моя бабуся, Серафима Семенівна, була найменшою і померла у віці 100 років.




    1



    0