Президент України ветував новий Податковий кодекс, Верховна Рада швиденько його переголосувала. Вже й підприємницький Майдан встигли розігнати. Швидко, організовано, без зайвого галасу. Та чи вирішені всі проблеми, які спливли за цей час?

Творці одіозного кодексу, попри масові протести, не втомлюються повторювати: податки і відрахування до фондів мають зрости, платити повинні всі, у податковій системі треба залатати шпарини, які дозволяють уникати оподаткування. І цьому важко щось заперечити. Насправді українські податки далеко не найбільші в Європі. Пенсійний фонд має фінансову діру, яка з кожним роком збільшується. А в офшорні зони виведено стільки коштів, що малий і середній бізнес з «неймовірними пільгами» спрощеної системи оподаткування і близько біля тих сум не стояв.

Але варто говорити не тільки про збір (читайте –«здирання) податків, але й про їх витрачання. Гадаю, мало хто б посмів заперечувати, якщо б збільшені відрахування йшли, скажімо, безпосередньо на підвищення пенсій колишнім дояркам, трактористам, робітникам, шахтарям. Чи на модернізацію нашої «безкоштовної» медицини. Або на збільшення стипендій, виплат на дітей і т.д., і т.п.

Що ж маємо на сьогодні? Буквально декілька порівнянь.

Середня заробітна плата народного депутата України складає 17 тисяч 425 гривень на місяць. Плюс ще стільки ж «слуга народу» отримує на відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням депутатських обов’язків. Плюс на оздоровлення, плюс столична квартира, плюс… Порівняйте ці суми з середньою зарплатою по Україні. І це при тому, що практично всі народні обранці живуть, м’яко кажучи, далеко не на одну зарплату.

На лікування нардепів і високопосадовців витрачається з наших податків понад 200 мільйонів гривень. А на лікування усіх хворих на туберкульоз, яких у нас найбільше в Європі, заплановано 115 мільйонів.

На утримання апарату Міністерства сім’ї, молоді та спорту йде 1 мільярд 375 мільйонів гривень. Уявляєте, скільки спортивних шкіл і майданчиків на ці кошти можна побудувати усього за рік! Якщо не красти, звичайно. А на громадські молодіжні організації заплановано тільки п’ять мільйонів.

У телепрограмах демонструють, як для дітей, хворих на цукровий діабет, не можуть виділяти життєво необхідний їм інсулін. А клінічна лікарня «Феофанія», де бережуть дорогоцінне здоров’я посадовців, купує газонокосарку за… півмільйона гривень.

Діти війни воюють за кілька сотень гривень добавки до мізерної пенсії. А суддям Конституційного Суду та іншим високопосадовцям, які виходять на пенсію, без усяких запитань сплачують кожному по півмільйона гривень допомоги.

На жаль, таких прикладів настільки багато, що мимоволі постає головне питання: а чому ми повинні усіх цих «слуг» утримувати? Що вони зробили для нас такого, аби їхні ніжки тупцяли по газону, скошеному косаркою, що коштує як престижна іномарка?

І тому марно намагатися переконати народ, що «ми вас ще трошки обдеремо, а тоді вже жити стане краще, жити стане веселіше». Давайте розпочинати з іншого боку: платити – так всім, економити і затягувати паски – усією країною, без виключень і преференцій.

Мітки:

Коментарі закриті.